Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Вона радила йому, завдаючи собі глибокого болю. В думках віддавала його іншій жінці, щоб йому було краще. На мить пройманула в пам'яті Ганна, нібито втрачена назавжди. І раптом Максим відчув, що думка про Ганну не схвилювала його, як колись. Ніби Ганни й не було, а була тільки мрія про щось жіноче, лагідне й тепле, як оця безпорадна татарка… І зрозумів, що боляче йому втратити її назавжди, хай тричі розчавлену, знівечену війною. Зім'яло, прибило її до землі, наче ниву під градом. Невже зникне й вона у безвісті, як трісочка у хвилях дніпрових?! Але що робити? Як врятувати її, чим їй допомогти? Коли б і вистачило на її викуп жменьки грошей, зав'язаних у ганчірку, де подіти її восени на всю довгу холодну зиму?!

Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.

— Зачекай, серденько… Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.

— Кисмет, — прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.

— Ну от!.. Як же ж так… Бог милостивий… Якось проживемо, — зашепотів він, плутаючись. — А я працюватиму. Ще два роки помолодикую… Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам'ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь…

Медже мовчала і захлиналася беззвучним й покірливими сльозами.

— Ти добрий, — шепотіла вона, — благослови тебе аллax… і дай тобі хорошу ханум… І хай наставлять тебе на агу[152], як вашого Свиридовича, — додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.

Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:

— Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене… Я виб'юсь в люди. Хату поставлю… В пекло кинуся, аби добитися свого.

Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті…

Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами… Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова…

Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв'язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.

— Візьми, — дав він їй половину. — Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.

Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.

— Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? — догнав її на палубі Максим. — Будеш мені ханумою?

— Інч алла[153]. Буду, джаним, — прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.

Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов'яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці — закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладилися з аргатами по домівках, майстри — в містечка і в міста.

— Куди ти зібрався? — гукнув Савко Терешка, коли він нав'язував собі на плечі важкі сакви здобичі.

— На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?

— А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?

— Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита — і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.

— Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось…

Ком'яга за ком'ягою[154], байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.

— Міне забирай Свиридович, — прошепотіла йому Медже. — Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди…

Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.

Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни — всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів[155] та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.

А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, — туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.

— Ти що ж, зимувати тут вирішив? — почув він чийсь лункий голос.

Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.

— Ну, співаку Демодоче[156] Запорозького війська, — посміхнувся гетьман. — Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?

— Та де ж там, батьку, — зрадів і