Читати книгу - "Одержимість"

що одержимість — це хвороба, це доведено, і в багатьох книгах описано. Правда, майже всі релігії вважають, що одержимість — це взагалі пов’язано з містикою про чортів, тобто вселення якогось духу або, як вони кажуть, біса. Але це не про мене. Я дійсно одержима, це правда. І в мені, дійсно, живе якась невідома сила, яка не відпускає від мене ні живопис, ні Вадима, але це точно не біс. Он, Макс твій, теж, схоже, з головою не дружить. Поинути все, заради того, щоб копатися цілими днями в землі, і все заради чого?

— Ну, заради чого?

— А, хрін його знає, я і сама не зрозуміла. Він просто живе в своєму світі і все. Живе і не думає про те, що буде завтра і що буде з тими, хто його завтра перестане цікавити. Ти — цинік, але в порівнянні з ним, ти просто пацан. Його цинізму взагалі немає меж, я навіть не розумію, як такі люди взагалі можуть спати спокійно. Хоча вино його, скажу тобі чесно, не дивлячись на смак і запах, дуже навіть нічого. — вони засміялися разом, згадавши вчорашнє розпивання вина на березі Адріатичного моря.

– І, все же. — сказав Алекс. — Дивись, ми зараз Любляну проїхали, скоро Угорщина, а там і Будапешт. Потім довго цивілізації не буде.

— Ти це до чого? — Аня, піднявши брови від здивування, подивилася на Алекса. — Сплавити мене хочеш?

— Ні, не хочу. Ти доросла дівчинка, і сама знаєш, що і як треба робити, як правильно чинити. Я до того, що, якщо хочеш знати мою думку, то я не думаю, що тікати від свого чоловіка було хорошою ідеєю.

— А ти так нічого і не зрозумів… А шкода… — Аня відвернулася до вікна і замовкла.

— Так все я зрозумів, це ти не хочеш зрозуміти, що життя — це не просто мрії і бажання. Якби все було так просто: захотів — отримав, побажав — збулося, намріяла — здійснилося, то було б, звичайно, непогано. Але так не було ніколи і ні у кого, принаймні, я не знаю таких ні зі свого оточення, ні з історії. Так просто не може бути за визначенням.

— Чому не може бути? — здивовано запитала Аня, знову по-дитячому піднявши свої тоненькі брови.

— Та тому, що, Аню, є речі, які від нас не залежать, але від яких сильно залежимо ми. Ми не можемо вплинути на саму суть життя, де все має початок і, як не прикро, має кінець. Ми можемо злегка підкоригувати, підлаштуватися під якусь більш зручну ситуацію, або уникнути чогось неприємного для нас, але суть завжди залишається суттю. Ми не можемо бути щасливі вічно, тому що немає нічого вічного, а це вже сумно. Ми не можемо бути одночасно з двома або трьома улюбленими людьми, ми не можемо перебувати одночасно на Майорці і на Островах Зеленого мису, хоча і там, і там можуть бути улюблені місця. У тебе є те, що вже дуже немало, є людина, яка для тебе робить дуже багато, нехай він в цьому теж шукає свою вигоду, але він не використовує тебе для досягнення своїх цілей. Ань, хочеш, їдемо далі, не хочеш — не їдемо. Я не буду порпатися в твоїй душі, це не мій формат. Я не психолог, який вдає, що хоче розібратися в твоїй проблемі і лізе до тебе в душу, хоча насправді він лізе в твій гаманець. Я, на відміну від психологів, просто слухач, можу порадити, розповісти про свої погляди, але я ніколи не скажу тобі, що ти повинна робити. Навіть, якщо ти будеш колоти собі героїн — це теж буде твій вибір, ось чому я проти того, щоб лікували наркоманів. Я не знаю, що у тебе насправді з Борисом. Ти ж розповіла лише свою сторону історії, а я впевнений, що у нього була б своя сторона.

— А тебе не дивує, що за три дні моєї відсутності, він жодного разу мені не зателефонував, навіть не привітав з днем народження. Знаєш, чому я тоді в Валенсії не повернулася назад, до нього, хоча і думала про це? Я сказала собі, якщо він привітає мене з днем народження, то я повернуся до нього, а якщо ні, то поїду далі. Поки я не вирішила, повернуся до Іспанії чи ні, швидше за все, що повернуся, бо прекрасно розумію, що я тікаю зараз сама від себе, а не від нього і від проблем, і розумію, що мене і тут ніхто особливо не чекає. Батьків ми забрали давно в Іспанію, вони живуть в Барселоні, а тут залишилися лише мої друзі. Тому я при всьому цьому не готова починати спочатку і не хочу знову малювати картинки на набережній.

— Ну, зрозуміло. — простягнув Алекс.

Вони проїхали вже більшу частину Угорщини та невпино наближалися до Будапешту. Зліва від них відкрилося величезне озеро, в якому замість протилежного берега на горизонті вода зливалася з небом. Не дивлячись на майже повний штиль, на водній рівнині було видно вітрила спортивних і прогулянкових яхт. Вони повільно ковзали, ніби зависли в якомусь іншому вимірі між небом і водою. Алекс з Анею їхали уздовж Балатону майже годину, їхали не поспішаючи, і без зайвих балачок. У якийсь момент Аня заснула, і він не став її будити до самого Будапешта. У центрі Будапешта вони потрапили у величезний затор, на них йшов натовп футбольних фанатів, одягнених в червоно-біло-зелені кольори. Вони барабанили в барабани і дуділи в труби. Алекс протиснувся між автомобілями, що стояли на узбіччі і проїхав в невеликий дворик, де і вирішив припаркувати машину.

— Підемо, пройдемося, все одно в найближчу годину ми звідси не виберемося. — сказав він, заглушивши мотор. Аня спросоння не зразу зрозуміла, де вони знаходяться, все крутила головою з боку в бік, намагаючись розібратися в незнайомій географіі.

— Що? Незнайоме місце? Я тебе вітаю, ми в столиці Угорщини, тут сьогодні якийсь матч футбольний, вулиці все перекриті, а об'їзної в Будапешті немає, тож, йдемо гуляти і дивитися на архітектуру, ти ж, як художник, повинна любити цю справу.

Вони вийшли з машини і повільно, минаючи натовп уболівальників, пішлии по місту. Навколо них, дотикаючись