Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

З найближчої багатометрової “лусочки” до швидкольота раптом метнулася металева лапа, підхопила двомісний апарат і втягла його в глибину будинку.

Вистрибнувши з кабіни на підлогу ангара малих машин, Наумов деякий час розбирався в покажчиках, знайшов потрібний ліфт і за хвилину стрімкого падіння вже стояв перед дверима відділу безпеки космічних досліджень. Двері розчинилися, і він увійшов.

Праворуч по коридору тяглася анфілада прозорих кубів — майже всі кабінети відділу в цей час були порожні, ліворуч крізь теж абсолютно прозору стіну з півкілометрової висоти відкривалася безмежна зелена рівнина Прикаспію, навпіл розрізана блакитним лезом Волги.

У кабінеті начальника відділу було двоє: сам Молчанов, невисокий, худорлявий, спокійний, з уважним поглядом сірих очей, і Зимін. Присутність академіка неприємно вплинула на Наумова, він стримано привітався і сів у запропоноване крісло.

— Ну, я, мабуть, більше не потрібен, — сказав Зимін, завершуючи розмову, і підвівся. — На все добре.

У погляді вченого Наумов побачив дивний жаль, і в душі його ворухнулася приспана було тривога.

Молчанов доторкнувся до сенсорної пластини перемикача на панелі відеоселектора і сказав диспетчеру, що виник у відеомі:

— Я буду зайнятий ще двадцять хвилин, усі питання перемкніть поки що на Морозова.

Після цього начальник відділу звернув неусмішливе своє обличчя до гостя.

Вони були знайомі здавна, проте якусь хвилину придивлялися один до одного, немов зустрічаючись уперше.

— Ну, що там, Валю? — спитав нарешті Молчанов. — Що маємо робити?

— А що треба робити? — здивувався Наумов. — Якщо ти в курсі проблеми, повторюватися не буду.

— Загалом ознайомлений. — Молчанов кинув погляд на двері, за якими зник Зимін. — Що й казати, відкриття цивілізації на Юпітері — виняткова подія!.. А що, Валю, справді Ізотов і Пановський сприйняли інформацію юпітеріан?

— В тому-то й проблема! Щоб вилікувати космонавтів, треба “стерти” чужу для них інформацію, іншого виходу просто немає. Не існує, розумієш?

— Розумію. Ну, а якщо, “стираючи” цю інформацію, одночасно записувати її в пам’ять машини?

— “Стирати” і “стирати й записувати” — це два різних методи, причому останній майже зовсім не гарантує збереження людського життя.

— ?…

— Застосувавши другий метод, ми ризикуємо стерти людське “я”, особистість, що для обох космонавтів рівнозначно смертному вироку.

“Повторюю втретє! — тужливо подумав Наумов. — А чи востаннє? Кожному слід доводити… і собі в тому числі…”

— Зимін казав, що й звичайне “стирання” може дати негативні наслідки.

Наумов зціпив зуби так, що вони занили.

— Може… І все-таки ризик зменшується.

— Ризик однаково лишається. — Молчанов застережливо підніс руку. — Зачекай, не поспішай доводити протилежне, прибережи докази і красномовність для ВКР.

Наумов недовірливо подивився в очі начальника відділу.

— Настільки серйозно?

Молчанов почухав носа, ствердно кивнув.

— Розумієш, Валю, після того несподіваного відкриття цивілізації на Юпітері над ним уже загинули двоє дослідників.

Наумов зблід.

— Так що проблема трохи ширша й серйозніша, ніж ти собі уявляєш. Відкриття збурило всю систему станцій навколо Юпітера, вчені марять контактом… Подальше вивчення планети спричинить нові жертви… і, можливо, та інформація, якою володіють Пановський і Ізотов, врятує не одне життя. Я розумію, — Молчанов підвівся і повільно пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна. — Етико-моральний бік будь-якої дії ні для кого з нас не є абстрактним поняттям, однак він “не повинен ставати й самоціллю.

— Але я відповідаю за їхнє життя. — Наумов теж підвівся і підійшов до вікна. — Я лікар і зобов’язаний думати про своїх пацієнтів.

— А я зобов’язаний думати про живих, — тихо сказав Молчанов.

Вони кілька хвилин дивилися на масиви лісів, на хмари останнього місяця літа, які неквапно пливли у височині. В душі Наумова накопичувалися порожнеча, й холод, і дивне відчуття провини. За що? Перед ким? Нібито й рішення свого він не змінював, і аргументи не всі вичерпано… А от чи певен у своєму рішенні? Ні, не певен, інакше звідки б узялися ці біль і туга?.. І водночас… Як це виходить у Зиміна: життя одних за рахунок життя інших?! Молчанов, з усього видно, теж стоїть на його позиції… Але ж не егоїзм рухає ним, не холодний розрахунок, — найкращі наміри… Якою ж ціною іноді доводиться розплачуватися за очевидне, найпростіше і найправильніше на перший погляд рішення! Хто ж здатен вирішити, що цінніше: людське життя чи знання, які здобуто ціною смерті?! Ні, не так, страшніше: вбити, щоб урятувати!..

Наумов змокрів від зусиль вилізти з тієї трясовини міркувань, в яку він потрапив, намагаючись виправдати зразу обох: себе й опонента. Витер спітніле обличчя долонею.

— А ти як думав? — скоса глянув на нього Молчанов, наче бачив, що діється в душі товариша. — Часом прийняти рішення важче, ніж пожертвувати собою, можеш мені повірити.

Наумов раптом знову, вже вкотре, згадав Лідію Ізотову. Вона вірила в нього. І ті, інші, що приходили потім, друзі й рідні вчених, теж вірили в нього. В кого вірить він сам? У себе?

— На кого мені вийти у ВКР?

Молчанов повернувся за свій стіл і торкнув сенсор.

— На Бангліна, певне. На кого ж іще? Тільки не гарячкуй, на твоєму обличчі написано все, що ти думаєш. Таких, як Зимін, багато, і у ВКР вони теж є. Він тут наказав стільки, що я майже погодився з ним, але май на увазі-багато в чому він усе ж таки має слушність. І ризиковані польоти до Юпітера — це ого-го який аргумент! Ти не був над Юпітером? Жодного разу? Я так і думав.

— А ти не зустрічався з родичами моїх пацієнтів… — заперечив Наумов. — У тебе не було такого, щоб від твого рішення залежало життя найдорожчої тобі людини?

Молчанов застиг, потім повільно розігнувся, спираючись кулаками на панель пульта, і, мабуть, на мить втратив самоконтроль — обличчя в нього стало нещасним і старим.

Наумов пожалкував, що сказав це, пробурмотів слова прощання і попрямував до дверей.

Юпітер кипів і ставав щораз більший. Ось він заповнив собою бокові екрани, потім кормові, в рубці забринів рівний глухий шум — фон радіоперешкод. Усі предмети забарвилися в чистий жовтий колір — настільки інтенсивним було світіння верхньої розрідженої атмосфери планети.

Бам-м!

Модуль здригнувся, і під ним загуло й загуркотіло хвилями, і на носовому екрані випнувся з сяйливої клочкуватої безодні дивний золотий горб, розгорнувся мереживним зонтом і повільно поповз угору, розсипаючись білими волокнами завтовшки в половину “нормальної” планети. Одне з волокон наздогнало модуль, зображення вкрилося чорною сіткою тріщин.

— Падаю! — пролунав слабкий, спотворений радіоперешкодами голос. — Не можу… Прощайте!

Екран згас.

Наумов заплющив очі.

— Це їхня остання передача, — долинув неначе з-під землі голос Старченка. —