Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Наумов похитав головою.

— Не треба, на сьогодні досить. Якщо в тебе немає справ, ти вільний. Лиши записи, я передивлюся їх пізніше.

Старченко вимкнув проектор, довго комусь телефонував, домовляючись про зустріч, нарешті пішов. Наумов подивився на годинник: була восьма вечора. “Десята ранку за середньосонячним, — порахував він подумки. — Де в них консультативний відділ? Здається, в Ленінграді, а там теж ранок”.

Він з’єднався з центральною комутаційною станцією і з її допомогою — з консультативним відділом ВКР. Довідався про адресу і телекс Бангліна й відразу хотів подзвонити йому. Проте ще з півгодини сидів у кабінеті, де поступово сутеніло, і крізь прозору стіну дивився на далекий чорний конус піка Прево, неначе вкарбований у вишневий тьмяніючий захід.

Над далеким Юпітером, у марних намаганнях осягнути його суть, таємниці буття і мовчазну зневагу до роду людського, до спроб налагодження контакту із знайденими братами по сонцю, й далі гинули люди, першокласні дослідники і сильні натури, і не було цьому альтернативи, як нема її на передньому краї, а була тільки одна можливість вибору — вперед! Крізь біль власних помилок, крізь пекло тяжких сумнівів у власній правоті, крізь сліпу віру в досконалість розуму і крізь власну недосконалість! Вперед! Бо шлях назад — то шлях у минуле, а минулому немає вороття, так-бо вже створена ця штука — час! Хіба що в пам’яті людській осідає гіркота колишніх поразок, але й вона безсила перед законом: прогрес не обернути! Обернути можна тільки совість-зворотний зв’язок людини і природи, і тільки вона здатна оцінити поразку, яка робить людину людянішою…

Юпітер — лише мільйонна частка проблем, що хвилюють людство. Яку ж ціну сплачує воно за прогрес у цілому, коли одна-єдина проблема потребує загибелі багатьох?! І як зробити так, щоб не платити людським життям задля розв’язання будь-яких, навіть найвеличніших завдань? Чи немає іншої міри речей?..

На пульті слабо писнув сигнал виклику. Наумов повернув голову, зачекав. Сигнал повторився. Він увімкнув відеом. Це була дружина.

— Я тебе заждалася, Валю, — докірливо промовила вона. — Вже дев’ята!

— Вибач, Енн, — пробурмотів Наумов. — Я скоро прийду, тільки закінчу одну не дуже приємну розмову.

— У тебе поганий вигляд. Що сталося?

— Нічого. Напевне, ефект освітлення. В нас тут сутінки.

— Ні, сталося, я ж бачу. Це через твоїх нових пацієнтів — Пановкіна та Ізотова?

— Пановського, — поправив він машинально. — Розумієш, Енн… Їх слід терміново оперувати, а я… я боюся.

Вона уважно подивилася йому в очі й сказала рішуче:

— Приїзди скоріше, чуєш? Наумов ствердно кивнув.

Він сидів довго, втупивши погляд у куток, потім отямився і без дальших вагань викликав постійну комісію моралі та етики Вищої Координаційної Ради.

Руслан Банглін був дуже й дуже старий, десь під сто сорок — сто п’ятдесят років. Шкіра на його обличчі нагадувала макет гірської складчастості, з якої озерами виглядали холодні, прозорі, уважні очі. Волосся на довгій, огірком, голові майже не було, шию приховував глухий комір. Він не здивувався, побачивши перед собою завідуючого Симуширським медцентром.

Наумов не раз вів розмову з головою комісії моралі та етики, і завжди в нього складалося враження, ніби він турбує цю страшенно зайняту і владну людину через дрібниці. Втім, не він один був такої думки, хоча Банглін зажив слави точної до педантизму людини.

— Я до вас у питанні… — обережно почав Наумов, не знаючи, як сформулювати це своє кляте питання.

— Пановський та Ізотов, — сказав Банглін.

— Так! — кивнув трохи ошелешений Наумов, хоча тієї ж миті згадав про всюдисущого Зиміна. — Виникла проблема…

І знов Банглін випередив його:

— Вибір методу оперування, так?

— Так. — Наумов вирішив більше не дивуватися і спробувати бути таким же впевненим, як співрозмовник.

Щоправда, йому зразу ж стало смішно: якби він був упевнений, розмова просто не відбулася б.

— Охарактеризуйте, будь ласка, кожного з потерпілих, — коротко сказав Банглін.

Наумов збентежено потер підборіддя.

— Власне, я до цього випадку їх не знав, можу розповісти тільки зі слів…

— Цього досить.

— Тоді… Пановський. Йому сорок один рік, за фахом — Ю-фізик. Починав працювати над Юпітером серед перших дослідників на стаціонарних комплексах. Три експедиції глибинного зондування планети, остання мало не закінчилася трагічно, їх врятували вже під час падіння… Спокійний, неговіркий, некомпанійський, однак завжди готовий допомогти товаришеві… Вибачте за плутану мову, я хвилююся, а остання характеристика є універсальною, напевне, для всіх космонавтів. Ось, мабуть, усе, що я про нього знаю… Ізотов… дуже молодий, конструктор молектронної апаратури. Гарний спортсмен— майстер спорту з гірських лиж. (“Він спортсмен у всьому, — згадав лікар, — в роботі, у захопленні… в житті”). Честолюбний, упертий, полюбляє ризик, надміру самовпевнений…

В очах Бангліна засвітилися насмішкуваті вогники, але Наумов удав, що не помітив цього.

— З дружиною Лідією не живе три роки, — провадив він далі. — Але в мене склалося враження, що до деякої міри це влаштовувало обох, хоч вони й кохають одне одного.

— Цікавий висновок, — серйозно зауважив Банглін.

Він на мить замислився, думка його полинула далеко в нетрі пам’яті, в минуле. Наумов визначив це інтуїцією досвідченого психолога.

— Мені здається… — Банглін знову зупинив погляд на співрозмовникові, — ви перебільшуєте розміри проблеми. І недооцінюєте себе. Я не відчуваю у вас впевненості, професійної впевненості лікаря, не кажучи вже про впевненість психологічну, громадянську. Навіть не знаючи всіх подій, можу припустити, що ви замислилися над шкалою суспільних цінностей, так? Проте, й не маючи уявлення про існування певних моральних норм, притаманних суспільству на даному етапі розвитку, норм лікарської етики, права лікаря вирішувати, який метод використати для лікування хворого, — можна прийняти рішення, виходячи з єдиного простого принципу: міра всіх речей — людина! Людина, і ні що інше! Так, було б цікаво розкрити таємниці Юпітера, таємниці його цивілізації, і таку цікавість можна зрозуміти: ким би ми були без пристрасті до пізнання? Допитливості? І водночас нехай вас не бентежать докази і приклади минулого. На жаль, дехто має рацію: як і сотні років тому, людина іноді ризикує життям в ім’я невиправданих цілей, а тут — пізнання відкритої цивілізації, випадок безпрецедентний в історії людства! Додати до цього можливість запобігти загибелі дослідників. Мимохіть замислишся, я вас цілком розумію. Ось і поміркуйте, розберіться в собі, і коли до вас прийде впевненість, коли ви пересвідчитесь у своїй правоті — зателефонуйте мені, і ми повернемося до цієї теми. Тільки часу в нас обмаль. Засідання ВКР післязавтра, і до цього терміну ви повинні бути готові.

Він кивнув і відключився.

“Адже він уже вирішив! — раптом зрозумів Наумов. — Він