Читати книгу - "Любов у спадок"

— Аякже, за такими прикметами в Англії відшукати її буде непросто, — зітхнув Нолліс. — Як її знайдеш, коли в цій країні повнісінько рудих?! Дякувати Богу, що ми хоч не в Ірландії.

Сер Джеффрі ще раз приємно посміхнувся, показуючи, що гідно поцінував дотеп свого слуги.

— Я вірю в тебе, Джоне. Ти впораєшся. Адже ти найкращий із моїх людей і мені неприємно було б втратити такого слугу. А коли повернешся, я підпишу ці папери.

Він недбалим рухом укинув пергаментний сувій у скриньку на столі й клацнув замком. Нолліс мало зубами не заскреготів.

— Але затям, — повчально підняв палець граф Персі, — цього разу помилки бути не повинно. Життя цього дівчиська ні до чого мені. Потрібна її смерть!

Непомітно минула зима. Вона цього року видалася суворою, як ніколи, — старі казали, що давно такого не бувало в Шотландії. Ночами тріскотіли такі морози, що птахи замерзали на льоту. Варто було вистромити носа з теплого дому, як він миттю робився схожий барвою на сливу, а руки перетворювалися на дві крижинки.

Снігом замело всі гірські шляхи, тому в Бархед дуже рідко добиралися гості. Самі мешканці замку виявилися не більшими аматорами подорожей, і через негоду Еріка майже весь час просиділа в замку, слухаючи завивання вітру за його міцними стінами. Звичайно, можна було радіти, що їм із Дональдом не довелося такої лютої зими опинитись на вулиці, що мають дах над головою, теплий і затишний дім, їжі вдосталь, проте… Саме так, проте. Це був не її дім, ось у чім річ. Усе тут були чуже та незнайоме — й люди, і їхні звички, й те, як вони жили. Туга за Тейнделом гризла серце, і не раз уже дівчина жалкувала про своє рішення шукати захисту в родичів. Але що мала робити? Замість рідного дому в неї лишилося розорене гніздо, біля якого на неї чатує невідомий хижак… їй не можна повертатися туди.

Коли ставало зовсім тужно, вона забивалася в який-небудь затишний куточок, де ніхто її не міг знайти, і відсиджувалася там. Еріка тяжко зітхнула. Ось і зараз вона сиділа на горищі однієї з невеличких житлових веж. Тут ніхто її не потривожить, і вона може спокійно подумати про щось своє… Ніхто не надокучатиме нескінченними проповідями та наказами, не докорятиме тим, що вона нічогісінько не вміє.

Вона обхопила руками коліна й сумно глянула у вузьке горищне віконце-бійницю. За вікном уже вечоріло — лазуровий колір неба поступово темнішав, переходив у густо-синій. Невдовзі вечеря, всі статечно розсядуться за великим дубовим столом… Дівчина встала й потяглася, розминаючи затерплі ноги. О, чорт. Знову вона примудрилася десь забруднитись! Тепер їй справді перепаде на горіхи.

Іти вниз зовсім перехотілося. Знову за вечерею сер Дункан супитиметься та похмуро на неї поглядатиме: мовляв, ось, дармоїдку годуємо. А Мері, як завше, дурнувато хихотітиме та натякатиме, що всіляким замазурам за столом не місце. Еріка поморщилася. Ось уже хто був їй ненависний у Бархеді, то це її двоюрідна сестричка. Донька Макфергюсів, чистенька, охайна, з бездоганними манерами… Мері ніколи не підіймала очей, коли розмовляла зі старшими, завжди казала: «Так, ненько, звичайно, таточку», не спізнювалася до обіду й уміла все, що потрібно вміти вихованій дівиці на виданні. Словом, вона була справжня леді. Щоправда, трішки довгоноса, подумки зловтішно додала Еріка. Мері нехтувала свою родичку-задрипанку, що казна-звідки взялася. Ох, яким гострим бував її язичок, коли вони залишалися вдвох, і люблячі батьки не чули, які отруйні слова злітають із ніжних вуст їхньої донечки! Втім, подумалося Еріці, сер Дункан тільки б потішився з того, якби почув.

Дядько не злюбив її з першого погляду, це дівчина зрозуміла відразу. Худий і похмурий, він здавався їй схожим на цвинтарного ворона. Що й казати, сера Дункана Макфергюса не можна було назвати привабливою чи товариською людиною. Він майже ніколи не посміхався, а якщо й бував у доброму гумор, то виказував це своєрідним способом: міг випити зайву пінту пива, та й годі. Він був дуже ощадливий, її дядько Дункан, і завжди так уважно стежив за тим, як вона їсть, що Еріці шматок не ліз у горлянку.

Дівчина ще раз замислено глянула у віконце. Уже зовсім смеркло. Сьогодні чомусь із самого ранку їй було не по собі. Серце млоїла глуха туга, хотілося бігти кудись, щось робити, але все з рук падало, й вона з полудня заховалася від усіх на цьому горищі. Господи, до чого тут усе не схоже на Тейндел! Ні сміху, ні веселощів, суцільна туга. Гуляти їй не дозволяли, цілу зиму вона провела за нестерпно обридлими стінами Бархеда. Ось і весна вже настала, сніг зійшов із полів, а її досі тримали під замком. Подумати тільки — справжній леді ніяк не можна гуляти самій, без супроводу! Це просто непристойно, та й небезпечно. Еріку до шаленства доводили ці дурнуваті правила, якими раз за разом пригощала її тіточка. «Адже ти Рендолф, а це зобов'язує. Рендолфи ніколи не були простими голодранцями з гір — це графський рід».

А їй так хотілося вирватися звідси! Пройти пагорбами, дістатися до озера, що поблискувало вдалині блакитним овалом, погуляти весняним лісом, який почав оживати, послухати птахів…

Втім, ледарювати їй не доводилося. У леді Маргарет завжди знаходилася для неї яка-небудь справа. Спочатку Еріка просто жахалася: їй здавалося, домашня робота, яку вони роблять, ніколи не скінчиться. Вона зовсім не звикла порядкувати в такому великому господарстві. Замок, слуги, домашня худоба — за всім цим потрібно було стежити,