Читати книгу - "Куркуль"

— А-а-а, чорт забирай! Піду втоплюся! — вирішив Шевченко, і йому відразу полегшало.

Самогубство, на диво, може зробити прозорішим недовге життя, що залишилося. Чи не тому люди іноді свідомо закінчують його на дні ставка або виснуть на мотузці? Адже так буття, хоч і наприкінці, стає зрозумілішим? Можливо. Але чи не в цьому і помилка тих, які себе гублять? Вони ж бо плутають вихід із безвихіддю. Хіба зрозумілість останніх хвилин життя дає зрозумілість смерті? У жодному разі. Небуття стає ще більш жахливим, чужим, темним. Намагаючись піти від жаху існування, людина сама підсилює жах неіснування. Чи думав так Федот? І думав, і ні. Неясно, якимось внутрішнім відчуттям та християнським віруванням, що залишилося в ньому, боявся він умирати ось так. Але радянська реальність майже повністю затирала це почуття. Якщо таке пекло за життя, хіба зможе налякати пекло після смерті?

— Та пішло воно все!.. — крикнув Федот і відразу ж затнувся. Далеко попереду побачив червону крапку. Там, у насичено-сизих чагарниках, серед високих дерев, що ростуть біля шляхів, серед кістлявих кущів, блимало полум’я. Ледь помітний вогник, оточений щільною завісою темряви. На якусь секунду він пропадав, блимав, наче хтось стуляв яскраве жовтогаряче око. А після — червонувато-руда зіниця знову дивилася кудись удалину, втупившись у темряву.

— Там люди! — радісно закричав Федот і посунув із високого насипу залізничних колій униз — у яр, а там далі — у лісову гущавину. Йому раптово стало не страшно, незважаючи на те, з ким він міг зустрітися. Розбійники й бандити, жебраки та безхатьки? Такі ж, як він тепер! Ах, Боже ти мій, хіба має значення, що там за люди, коли біжиш сам посеред німого простору? Шевченко буквально мчав до кошлатих відсвітів багаття. Ще трохи, і стали помітними кілька фігур біля полум’я. Вони його не бачили, бо світло завжди осяває темряву, але не дає подивитися в глибину цієї темряви. Тому нічні мандрівники не бачили Федота, який до них наближався. Троє чоловіків про щось голосно балакали, підкидаючи дрова до багаття, яке весело споживало дерев’яну плоть, викидаючи від задоволення крапельки іскор. Один із присутніх постукував сокирою по розламаній гілці, а двоє інших простягали долоні до полум’я.

Шевченко підійшов зовсім близько й сховався за широким дубом — так, що можна було почути їхню розмову. Тим більше, незнайомці нікого не боялися — говорили голосно й виразно.

— Є, Назаре, інший вихід? — звертався до свого товариша один із тих, що сиділи біля багаття. На ньому була стара, бувала шуба, яка здулася й втратила конкретний колір вовни. З чого цю шубу було зшито — Бог його знає. Може, плями на ній — це кров? А може, бруд чи фарба, спробуй розберися. Похмурі тіні бігали по витягнутому обличчю господаря шуби, він невдоволено кривився, немов покуштував чогось кислого. Другий був маленьким, миршавим чоловічком. Живий, жвавий, він постійно підкидав дрова, щось поправляв у густині вогню, облаштовував і знову поправляв.

— Вихід, Степане, завжди знайдеться, але буває глухий кут, — багатозначно відповів Назар.

— Так і я про те ж. Ось посудіть, зараз ми рипнемося, заваривши кашу, а хто відповідати буде? — продовжив роздуми Степан.

— Це так, та не так, — знову багатозначно зауважив Назар.

— Отож, — несподівано підтвердив Степан, немов зрозумів, у чому справа.

Шевченко визирав з-за свого дерева, але не наважувався підійти. Усі ці розлогі промови викликали в ньому хвилю підозри. Та й не дивно — давно вже опівночі, троє чоловіків палять багаття й базікають про те, що відразу й не зрозумієш. Тому Федот вирішив ще почекати. Тут володар шуби без слів відокремився від затишного місця біля полум’я й попрямував у бік селянина-втікача. Роблячи впевнені кроки, Степан ступив у темряву й підійшов до дуба. Потім пильно подивився, підозріло шморгнув носом, кашлянув і зашарудів своєю шубою. Серце у Федота застигло, наче заледеніло. Він сперся на стовбур дерева й боявся поворухнутися. Колишня сміливість випарувалася. Що в них на думці? Люди тепер чорні, нечисті. Здатні на багато зла; жорстокість нині нечувана досі. Що він там робить? Тут пролунав характерний звук, який свідчив про те, що мужик справляє малу нужду. Степан забурчав, засовався. Федоту навіть здалося, що він заспівав — якусь недоладну мелодію. Але таку знайому, душевну… Раптом Федот згадав, що такий самий мотивчик наспівував батько, коли косив віку на корм худобі. Так це ж селянин! Шевченко прислухався — чолов’яга зробив свою справу й прошурхотів до вогнища. Розмова знову продовжилася. Селяни про щось сперечалися, підвищували й знижували голоси. Мовчун нарубав ще дров, сів біля полум’я. У цей момент із туману вийшов Федот, ступаючи повільно й підвівши руки. Від несподіванки Степан роззявив рота, а Назар, здавалося, трохи зігнувся й зробився ще меншим, ніж був насправді. І тільки мовчун моментально встав і виставив сокиру.

— Хлопці, спокійно. Я свій! — сказав голосно Федот.

— Який це свій? — вишкірився довготелесий.

— Я селянин, — урочисто відповів Шевченко.

Слово за словом, виявилося, що трійця біля багаття — селяни з сусіднього району. Їхні заможні господарства розграбували комуністи, а вони у відповідь зчинили бунт: чоловіки пішли з вилами на сільраду. Коли повстання придушили, трійця з родинами пішла до лісу. Але нестерпно боляче жити серед диких хащів, то вирішили перебратися подалі, в інші краї. У цей час потік репресованих був настільки великим, що варто було тільки комусь, хто ховався від радянського правосуддя, виїхати в інші республіки — і до побачення, загубився та зник серед висланих. На це вони й розраховували — але потрапити на поїзд не так уже просто. Документів у них немає, а не дай Бог потрапити до міліції — живим не вийдеш. Тому було вирішено розробити план: селяни розділилися — родини залишили за пагорбом, а ці вирішили пройти до шляхів, спиляти кілька дерев, підтягти до рейок. Після — привести рідних, а коли поїзд буде наближатися — вискочити, спорудити зі стовбурів перешкоду, а попереду розвести багаття, щоб машиніст побачив і