Читати книгу - "Куркуль"

— Як загнаний пес мотаюся, лише б сховатися, — закінчив свою розповідь Степан. І з прикрістю зітхнув.

— А я ось теж блукаю… Хати нема… Родини нема… Одна надія залишилася, — розповів Федот.

— Видно світ, та не їм обід, — підключився Назар.

Шевченко подивився на нього, тільки хотів щось сказати, але тут мовчун махнув рукою, мовляв, підемо, займемося справою — час тисне. Степан і Назар разом із Федотом пішли валити дерева, а мовчун — за сім’ями, привести їх до наготовленого багаття й чекати дива. А диво в їхньому випадку — не що інше, як порятунок життя. Може, Творець закинув їх на землю тільки заради того, аби перевірити їхню спроможність до виживання! А воно, це виживання, змушує людину мудрувати, хитрувати, викручуватися. Немає меж для людської думки, коли мова йде про те, щоб вижити. Ось і пішли селяни, звалили кілька дерев, підтягли їх до рейок, приготували хмиз для багаття на шляхах і заховалися в кущах, очікуючи на потрібний їм поїзд. Минула година — нічого. Федот оповів про свої пригоди в селі, про дочку, яка ледь не потонула, про лікаря з вовками, про побори комуністів, про підвал і про всі інші пригоди. Чоловіки слухали, роззявивши рота. У них усе було простіше — приїхали товариші з міста, раз! — і все під нуль. Навіть хліба не залишили, не те що зерна.

— Ця влада від диявола, кажу тобі, — похмуро говорив Назар. — Восени почнеться голод, поз’їдають усі потаємні припаси, і кирдик — будуть жерти землю.

— Та що ти напускаєш диму? Вони, ці партійці, звичайно, гади. Але ось так — щоб морити людей голодухою? Це навряд, — заперечував йому Степан.

Шевченко хотів сказати, що для комуністів нема розбору, малий ти чи дорослий — Горовий дав йому ясно зрозуміти: заради своєї мети вони ніколи й ні перед ким не зупиняться.

— Горе велике, — сухо додав Федот.

Степан повернувся до нього, але тут удалині почувся характерний свист і каламутне око паровоза заблимало на найближчому повороті.

— Пора, браття! — радісно закричав Назар.

Вони гуртом схопилися за гілки, витягли стовбури на рейки. Розклали на шпалах перед купою дерев велике багаття, яке спочатку заблищало тоненькими червоними пелюстками полум’я. Вони проглядували крізь темні щілини між палиць, сірої кори, підсушеного листя. Тканина вогню освітлювала всохлу плоть дерев, надавала м’якого й ніжного відтінку похмурій ночі. Полум’я ніяк не хотіло світити, скромно надкусювало тоненькі гілки і їхні зігнуті суглоби. Назар порався біля багаття, дув і підкладав сухий мох.

— Пора, пора! — закричав йому Степан та втік у кущі. Паровоз наближався, і його всевидяче око висвітлювало дві тонкі залізні лінії колії, що йшли за небокрай.

— Давай, іди! — також гукнув Федот.

Назар вовтузився з вогнем, а в цей час жінки з дітьми вже підтягувалися з лісу — коли поїзд зупиниться, вони позаскакують, спробують знайти вільний вагон або, у гіршому випадку, вмостяться на буфері між вагонів. А далі треба буде висадитися десь подалі, верст через сто, і там оселитися, почати все спочатку. Таким був план спасіння й звільнення для десятка бездомних людей. Поїзд наближався. Назар озирнувся — усі вже зібралися трохи подалі від місця перекриття, приготувалися. Він теж утік із насипу, і хотів уже кинутися до своїх, як запримітив — вогник ледве сяє, лапки полум’я намагаються вибратися через чорні гілки, але їм не вистачає сил.

— Назаре, давай! — знову закричав Степан, але його крик заглушив стогін залізних кісток паровоза. Назар озирнувся, подивився на Степана й побіг до вогнища. Він підкинув сухої трави, нахилився, щоб роздмухати полум’я. Тут паровоз опинився в зоні видимості — машиніст устиг розгледіти вогонь і людину на рейках, почав пригальмовувати. Назар підвівся й відскочив від завалу, спустився в низину й хотів уже заглибитися в хащі, щоб із темного боку підбігти до вагонів, коли пролунав постріл і чолов’яга моментально впав на сніг. Із кабіни паровоза визирав молодий чекіст, опускаючи гвинтівку. Цей постріл розлетівся по окрузі, і тіло, що падало, освітили ліхтарі на корпусі паровоза.

— Ні! Ні, брате, ні! Назаре! — закричав Степан, але його крик потонув у сильному скреготінні й гаморі, що виник після гальмування.

Степан хотів уже побігти за загиблим, але тут його схопив за руки мовчун.

— Йому вже не допоможеш. Треба тікати, — суворо засудив він.

Федот опинився поруч, дивився, як чоловік побивається за загиблим братом, але нічого не міг зробити.

— Брате, мій брате. Не залишай! Ні, сука, ні!

— Треба тікати, — повторив мовчун і фактично силоміць потягнув Степана.

У цей час баби незграбно лізли до поїзда, піднімаючи спідниці — на одному з вагонів зламали ломиком замок, розсунули двері, утворили щілину. Чоловіки приглушеними голосами їх квапили, скидали речі й підсаджували дітлахів, поки попереду кочегар із машиністом розбирали й розтягували дерева, не звертаючи уваги на труп із розкинутими руками, що чорнів у низині.

Чоловіки та їхні жінки встигли забратися всередину, коли поїзд рушив і оголосив навкруги, що він живий, довгим гудком. Кілька переляканих облич промайнуло в темряві. Степан беззвучно та гірко плакав, зовсім як дитина. Мовчун намагався з’ясувати, чи всі свої потрапили до вагону. По боках були все якісь темні мішки, ящики, купи, накриті брезентом. Поїзд набирав швидкість, стукіт коліс наростав, ставало холодніше й холодніше. Федот присів, сперся об стіну й поглядав на сільський люд. Які ж вони зацьковані! Утратили тяжіння своєї землі, кинуті кудись далеко, туди, де немає нічого знайомого й рідного. Йому