Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Куркуль 📚 - Українською

Читати книгу - "Куркуль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Куркуль" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 74
Перейти на сторінку:
хотілося сказати: «Я з вами одного племені — теж затурканий і викинутий», але чоловік змовчав. До чого слова, коли життя їх ламає, кришить, скидає в глуху безодню! Ось і втікачі з переляку замовкли, як тільки вмістилися в поїзді, і лише один малий хлопчик пхикав і тулився до мамці. Усю ніч вони їхали, а коли розвиднилося й тонкі, розпливчасті промені прослизнули до вагону, потяг раптово зупинився. Федот прокинувся, припав до щілини й спробував розгледіти, де вони перебувають. Якась невідома станція. Поїзди, поїзди. Далеко чути голоси. Робочі бродять між вагонів. І тут Шевченкові здалося, що він почув голос Сашки. Звучання її ніжного тембру наростало. Фрази, сказані Сашкою, можна було почути, але не можна було розібрати. Чоловік трусонув головою — що за мара? Дружина наполегливо кликала його, але приглушено. Слова наростали й наростали. Шевченко помахав головою — напевно божеволіє. Сашко, Сашко, ти кличеш мене!

— Мені треба йти, — голосно повідомив Федот, і поки ніхто не зрозумів, що відбувається, учепився пальцями у двері та відчинив їх. Він вислизнув, упав на сніг та одразу підвівся. Озирнувся — слава Богу, нікого. Прикрив двері, пройшов трохи, пригнувся й перебрався під вагоном до іншого потягу. Як же все схоже! Безликі й непримітні. Шевченко пішов уздовж вагонів і заходився постукувати по обшивці.

— Сашко! Сашко! — кричав він.

Стукав легесенько по деревинці.

— Сашко! Сашко!

— Немає такого, не було!

Голоси відгукувалися по той бік вагону.

— Дружино моя, Саша!

— Провалюй, дурню, накличеш біду!

Федот тремтів, йому раптом захотілося заридати тут на місці.

— Лідо, Зоя, де ви, мої донечки?!

— Дітей усіх забрали, де вони — не знаємо!

Стук, стук по деревинці, наче в пекло.

— Сашко, моя рідна, Сашко!

— Була Сашка, померла в дорозі!

Ще довго Федот бродив по шляхах, вистукуючи й вислуховуючи маленькі, але трагічні історії. Скільки людей у вагонах! Божечку ти мій! Куди ж ти дивишся, де буваєш?! Темрява розлилася по землі, як гігантська калюжа чорнил, покриваючи безнадією все хороше й чисте в людях. І немає способу сховатися від темної калюжі, не можна не зануритися в неї. Шевченко блукав, стукав, шепотів, викрикував, поки його не помітило двоє міліціонерів і, погрожуючи зброєю, не завели до великого, погано освітлюваного приміщення на вокзалі. Там, в імпровізованій в’язниці, уже сиділо п’ятеро підозрілих типів, від яких тхнуло, немов зі смітника. Двоє пристойних товаришів перебували біля стінки. Смиренний, мов вівця, Федот зайшов до кімнати. Більше години він бігав і шастав по перегону, але так і не знайшов рідних. Поїзд, яким він прибув, давно поїхав, а тепер йому нічого не залишалося, як спокійно піддатися вихорові долі: нехай заносить невідомо куди — йому все одно. Селянина привели, наказали не буянити й пішли. Він пройшов до стіни, сів на крижану підлогу й обхопив руками голову. Немає тепер йому притулку! Немає мети, нема чого прагнути! Відчай охопив його, немов він потонув у водах безнадії. Шевченко опустив голову й мукав щось нерозбірливе.

Тут один пристойно одягнений громадянин встав і повільно підійшов до Шевченка. Сів і подивився на новенького арештанта.

— Федоте, ви? — запитав він.

Шевченко підняв очі — не привид? Це був доктор Олександр Семенович, якого він віз до своєї помираючої від лихоманки доньки.

— Я, — дурнувато погодився Федот.

— Який я радий! Тобто не радий, що так є, а радий вас бачити, — із якоюсь добродушною усмішкою промовив лікар.

— Так, я теж, — так само безглуздо продовжив Шевченко.

— Як ви тут опинилися? Адже ми вже в ста верстах від району! — здивувався лікар.

— Правда?! Як же так!

— Що сталося, Федоте?

— Кажуть, що я куркуль.

— А, зрозуміло. Значить, усе просто.

— Хрін його зрозумієш, просто чи складно, Сан Семенович.

— Це правда, пане.

— А ви що ж блукаєте? Що трапилося?

— Я? Через непорозуміння.

— Як це?

— Думаю, що хтось із медиків написав скаргу. Мене послали в інший район допомагати — там епідемія грипу. Але без слів посадили в поїзд — сказали, і тут я цитую: «Ти, падла сраная, ворог народу». І тепер тут — ані документів, ані звинувачення. Сиджу другий день.

— Негідна справа, лікарю…

— Так, негідна. Не можу навіть нікому нічого сказати — толком ніхто не зрозуміє, куди мене направляти.

— Ось ти людина освічена. Навчався, мабуть, чимало. Книжки читав. Чому життя — така гидотна річ?

— Це, знаєте, глибоке питання…

— Зрозуміло, що не просте. Але ось припустимо — я живу собі, нікого не чіпаю. Та вони до мене приходять і приходять. Забирають і забирають. Ні, щоб убити на місці! А катують, мучать! Що відбувається?

— Е… Я вам скажу одне. Колись давно, у дитинстві, ми жили в бабусиному маєтку. Огорожа цього маєтку виходила на річку. Це було в Новгородській губернії. І далі за огорожею, прямо біля річки, блукали цигани, поневірялися юродиві, сновигали безземельні. Я був маленьким, вертким. Та внадився я до парканчика ходити. Років п’ять мені було. А бабуся бачила, що я дуже цікавий, не накликав би собі біди, і стала розповідати про темного дракона, який живе у

1 ... 60 61 62 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куркуль"