Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Куркуль 📚 - Українською

Читати книгу - "Куркуль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Куркуль" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 74
Перейти на сторінку:
водах, тягне дітей на глибину й там жере. Нераз казала це, але ніколи не била й не карала мене. Поки не настав момент, що все ж я забоявся йти в бік річки. І більше ніколи не підходив до огорожі. Страх, друже мій, це найкращий спосіб керувати людьми.

— Нічого не розумію. Який дракон і вода?

— Ну ось, прошу, я перестарався. Потім зрозумієте. Може бути.

— Як це…

Двері знову відчинилися, і до приміщення зайшло троє червоноармійців, які вели старого-престарого діда. Він ледве шкандибав, шаркав по підлозі, трусився. У цю ж секунду Федот схопився, спробував утекти повз бійців, але один із них із розмаху уперіщив його прикладом. Мужик упав, як підкошений. Діда кинули на підлогу, а потім повернулися до селянина. Голова в того розколювалася від сильного удару. В очах побіліло, кімнатка попливла. Він лежав на спині, розкинувши руки, і приходив до тями. Тут один із солдатів нахилився. Сильний тютюновий запах одразу вдарив у ніс. Мордате й вусате обличчя присунулося до жертви й промовило:

— Хто ти такий?

Чоловік хотів рушити, але не міг. Тільки підвів праву руку і, неначе намагаючись відігнати видіння, відповів:

— Я Федот Шевченко. Федот я.

Тої ж миті червоноармійці переглянулися, мовчки схопили його за руки й потягли з кімнати. Тіло пройшло в прохід, прошаруділо по бетонній підлозі. Прошепотіло одягом, проспівало сумно валянками, які терлися по твердому настилу. Чоловіка витягли з приміщення і з гуркотом зачинили оббиті іржавими залізними смугами двері.

Розділ 17

За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.

«Камери, мабуть», — подумав він, і, не зупиняючись, уся група рушила вперед.

Треті двері були звичайними, дерев’яними. Знову боєць проник усередину, обережно протиснувшись в отвір. Шевченка приставили перед ними до стіни, викрутили руки за спину. Один із двох червоноармійців, що залишилися з ним, наказав йому вести себе сумирно. Федот притиснувся чолом до холодної стіни, відчув шкірою чола її шорсткість. Ніби він завжди ось так бився об твердість перешкоди. Першого солдата не було з півхвилини. Нарешті він протиснувся назад у коридор. Подивився на Федота, кивнув своїм напарникам, і ті слухняно підвели затриманого до дверей, які трохи відчинилися, утворивши нешироку щілину.

«Нехай хоч загину, як чоловік», — подумав Федот і сміливо ступив усередину.

Після темнуватого коридору яскраве світло вдарило в очі, на кілька секунд засліпивши. Чоловік трохи підвів руку, прикриваючись. Йому здалося, що він потрапив до дверей Раю, і ось тут, у сліпучо-білому освітленні, у чистоті й прозорості зустріне його Петро, лясне по плечу й проведе до білосніжних покоїв.

«Відмучився ти, Федоте Степановичу! Скільки перетерпів, скільки виніс! Усі ці випробування потрібні були, щоб ти, рабе Божий, змирився. Бо в смиренні — спокій, у слухняності — вічність. Проходь, любий друже, присядь із дороги».

Приблизно так повинен був зустріти його апостол, але яскраве світло поступово придбало нормальну насиченість, темні предмети проявлялися з сяйва, затемнюючись і набуваючи незграбних обрисів, перетворювалися на дерев’яні меблі: стільці, столи, комод. У правому куті стали помітними люди — теж селяни. Їх образ, що можна було впізнати по широкому щільному одязі, спочатку сірів, а після трохи ускладнювався, набираючи безліч бляклих відтінків.

«Напевно, такі ж ув’язнені, як і я», — подумав Федот і протер очі рукою, аби краще розгледіти, хто його співкамерники. Тут сталося зовсім неймовірне — наступні три миті змусили здригнутися Федота й позадкувати. Якщо б його підготували, пояснили й розповіли, то, напевно, жах не заповнив би собою всю водянисту сферу очей. Але ніхто не зронив попередньо ані слова, тому від побаченого зараз чолов’яга трохи не впав, знепритомнівши. І не дивно! Адже він почув найбажаніший у світі голос. Цей звук запаморочив голову, змусив битися серце з частотою тисячу ударів у секунду.

— Федоте, чоловіче мій! — це був голос Сашки.

Деякий час Шевченко не міг повернутися до дійсності, поки до нього не підскочила його маленька дружина й не схопила за руку. Сашка трясла його за долоню, намагалася привести чоловіка до тями, але той здивовано озирався навкруги. Губи його були стиснутими, а погляд отупів.

— Мій чоловік! — ще раз оголосила вона.

Федот глянув на жінку й раптом зрозумів, що це йому не вбачається і це не сон — перед ним стояла дружина! Він обійняв її і притиснув так міцно, як ніколи в житті не притискав. Тут підбігли й діти, крик і плач наповнив кімнату. Сльози змішалися з болем і втомою. Повільно пошкандибав поранений Петро й доторкнувся до неголеної щоки брата. Дочки обняли таткові ноги, дружина притиснулася до нього, як подорожній посеред літньої спеки обіймає в полі самотнє дерево. Смуток і печаль, здавалося, залишили їх. Раптово все стало

1 ... 61 62 63 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куркуль"