Читати книгу - "Гілея"

Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.

— Хто, хто, вгадай! — розсміялася Яринка.

— Максим, — сказала Ганнуся.

— Як ти впізнала? — здивувався Максим.

— Я знала, що ти прийдеш, — промовила Ганнуся.

— Чаклунка! — трохи розгубився Максим. — Звідки ж ти знала?

— Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.

— Які кораблі? — спитала Яринка.

— Великі...

— Вигадуєш? — мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.

— Ні, я бачу. Пливуть, пливуть! — показала рукою Ганнуся. — Бачите?!

— Бачу, — сказала Яринка.

— І я бачу, — повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.

...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.

— Ну й спека ж сьогодні...

— Спасу нема...

— Іван Трифонович ще не приїхав?

— Пора б уже йому бути...

— Як там на буровій?

— Нема води...

— От горе...

— Може, повечеряєте, Парамоне?

— Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, — нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.

— Говори.

— На самоті хотів би... Може, вийдете?

— Добре, — помовчавши, погодилася Марина.

— То я чекатиму біля колодязя.

— Чекай.

Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...

Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:

— Я скоро повернуся.

— Куди ж так пізно, мамо?

— Треба мені, — розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.

Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.

— На збори йдеш? — запитала Ганнуся.

— Ні... Яринко, проведи мене, — попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.

— Ви чимось стривожені, Марино? — вдивлялася в зажурене обличчя жінки.

— Ой стривожена, Яринко, — повільно вийшла за ворота. — Якби ж хто зупинив мене...

— Куди ж ви йдете?

— Не знаю: може, до погибелі, а може, до... — та й не доказала.

— Я не знаю, чим зарадити вашому горю...

— Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...

— Ч-чого? — не розуміла Яринка.

— Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...

— Ви, певно, любите його, Марино...

— Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, — втішала себе. — Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .

— Ідіть! — сказала Яринка. — Поки цвіт не пооблітав...

* * *

Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.

А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?

Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» — роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.

Вийшла Марта.

— Заходь.

— Іван приїхав?

— Ні.

— Пробач.

— Я тобі покажу, де він живе, — Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.

— Сідай. Ті двері... забиті...

— Мені все одно...

— Не ревнуєш? — Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.

— Мені ревнувати нічого, — пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).

— Он яка ти! — не приховувала своєї неприязні Марта. — Дивись, щоб каятися не довелося...

— Це ж чого?

— Довго міряєш, а відрізати боїшся...

— То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. — Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.

— Може, й одрізати буде нічого...

— Хай це тебе не тривожить, Марто, — відказала сухо. — Чи відіб’єш?

— Як схочу! — Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася — зло й недобре.

— Пізно вже, — з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї