Читати книгу - "Гілея"

— Що, переспав з тобою?! — Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. — Брешеш!

— Я — вагітна, — кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.

— Ну й дурна! — Марта відвернулася до вікна і вже звідти: — І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...

— Ти зі мною так не розмовляй! — скипіла Ярина. — Це ти вішаєшся йому на шию, як...

— Я не вішаюся. Я люблю його, — майже пошепки сказала Марта. — І він мене любить, чуєш?

— Неправда!

— Правда! — випросталася Марта. — Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...

Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.

Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв’язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала:

«Марино, спасибі вам за все... Я не можу тут залишатися. Не говоріть Іванові, що я була. Хай опадає цвіт. Мені не шкода. Ярина».

* * *

Стара емтеесівська півторатонка як навіжена мчала степом. Іван, без кашкета, в розстебнутій гімнастерці, стояв, тримаючись за кабіну, і бажав лише одного: щоб школи не кінчалася ця чорна ніч і ця дорога. Але все мало свій кінець, і посвітліло небо, і дорога вела до хутора.

Десь далеко в степу Іван побачив якогось вершника, що мчав, не вибираючи дороги. Хто він? Куди поспішає?

Біля хутора дивився в небо кованим відром довгошиїй журавель, і двоє якихось людей стояли, обнявшись під зорями...

«Тепер у нас буде тато. Мама сказала мені і Юрасику, що татом буде дядько Парамон. Юрасик дуже зрадів, щоранку питає, коли прийде тато... А мого тата звали Андрієм».

Четверту годину, без перерви, йшло засідання бюро Овідіопільського райкому партії. Обговорювалася статті про антинаукові тенденції в Степовому лісгоспі, надрукована в обласній газеті. Автором її був Петро Петрович Лобан — редактор районної газети. Він сидів поруч з Мірошником — суворий і безпристрасний: я все зробив, щоб відкрити вам очі, а тепер ви розбирайтеся самі — було написано на його обличчі. Але байдужість була вдавана, бо насправді Лобан ловив кожне слово тих, що виступали. Приємно було чути: «Як правильно вказує в статті товариш Лобан», «Автор сміливо викрив антинаукові тенденції» ...Тепер уже Мірошник повинен рахуватися з ним, хоч як йому цього не хочеться. І хай не думає Мірошник, що Лобан сам роздмухав цю справу, він лише виклав у статті висновки комісії облвиконкому, ну, а якщо трапляються занадто різкі формулювання і висновки, то це вже діло інше. Лобан звик називати речі їх іменами, його ніхто не примусить сюсюкати там, де треба викорчовувати з корінням безгосподарність або, коли хочете, прихований саботаж...

Звичайно, Мірошнику жаль Запорожного — дружки, до дівчат разом їздять, але для Лобана нема ні свата, ні брата, коли йдеться про всенародну справу і честь комуніста. Кому це надав слово Мірошник? А-а, Каїтану. Цікаво, що скаже цей боязливий начальничок...

— Товариші, — важко дихаючи, почав Каїтан, — стаття товариша Лобана в основному правильно висвітлила стан справ у Степовому лісгоспі... Порушення мали місце і... продовжують мати місце... Той факт, що посаджено понад триста гектарів лісу всупереч рекомендаціям, затвердженим вищими інстанціями, має місце, — тьху ти, господи, подумки кляв себе Каїтан, і пристало оце «має місце», і повторив: — має місце...

— Це ми знаємо без вас, — перебив Каїтана уповноважений облвиконкому, — ви скажіть, як ви оцінюєте дії Запорожного як спеціаліст.

— Я як спеціаліст, — морщив лоба Каїтан, — оцінюю дії Запорожного, як такі, що... дайте мені води, будь ласка. — Каїтанові подали води, він довго пив і думав: як же оцінити ті «дії»? — Я оцінюю їх, як анти... анти...

Каїтан безпорадно обвів поглядом членів бюро і замовк.

— Антинаукові, — підказав Мартинюк.

— Точно, — ствердив Каїтан. — Антинаукові.

— Ви взагалі, товаришу Каїтан, не вірили, що на пісках можна вирощувати ліси, — кинув Вигдаров.

Якщо треба, то виростимо, — сказав Каїтан і подивився на уповноваженого. — Стаття правильна, своєчасна, вона допоможе нам виправити недоліки і виконати...

— А у вас своя, власна, думка є? — запитав Дмитро Андрійович Колишев — голова райвиконкому, глухо кашляючи. Обличчя його, посічене давніми чорними від вугільної пилюки зморшками, мало страдницький вигляд.

— Є, — запевнив Каїтан і сів.

— Нема у вас ніякої думки, — категорично сказав Колишев.

Мірошнику підіграє, подумав Лобан. Нічого вам не допоможе, визнаєте критику справедливою і каятися будете. Таких звинувачень не заперечите.

— Прошу, Семене Петровичу, — сказав Мірошник Мартинюку.

— Я. — особа зацікавлена, так би мовити, і буду говорити коротко, — сором’язливо посміхнувся Мартинюк. — Я не хочу заперечувати можливість появи нових методів посадки лісів у наших умовах... Їх шукали і шукають вчені багатьох країн, але це справа майбутнього... Я вдячний і щасливий, що наш торфогніздовий