Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Безцеремонність — манера ділового американця чи риса вашого характеру?

— Цього, окрім вас, ніхто не помічає, сер, — офіційним тоном відповів Фред. — Поштивість пасує лише дипломатам, а тим, хто в себе дома, нічого церемонитися. Інакше вас заштовхають у кут до невдах, і навряд чи про такого згадає вічно п’яна фортуна. У нас люблять відчайдухів і тих, кому щастить. А щастя в долі без крові не випросиш.

— І в такий спосіб ви хочете стати великим ученим?

— Я приїхав у ці піски, щоб зробити кар’єру. Методи мене не цікавлять, сер.

— Що ж, як у нас кажуть, бог вам у поміч, — суворо мовив Павло. — Ваші обов’язки полягатимуть у тому, щоб підготувати полігон і перевірити роботу імпульсної установки. На випадок успіху мені доведеться ділити пальму першості з Маклареном. Вам я лише зможу подякувати за бездоганні умови в лабораторії.

— Але ж я однаково знатиму, як це робиться, і зможу продемонструвати хвилю гравіталу без вашої допомоги. Тим більше, я не піду на поклін до містера Макларена, — відкрив свій намір Фред. — Не радив би вам критися від свого лаборанта: можливо, саме в моїй голові спалахне те, що замкне ланцюг у вашому відкритті.

— Ви маєте рацію, Фред, — спохопився Павло. — Розум наш працює для людства. І чи працюватиме та енергія на електростанціях Рассела, чи нею змітатимуть сміття з океанів — не так уже й важливо, бо цією енергією володітиме не лише Америка. Її знатимуть на всіх континентах.

— Х’ю Вундстон називає біг хвилі гравіталу енергією потрясінь, — сказав Фред і радо потер руки.

— А ви можете уявити, як падатимуть хмародери, коли над ними прокотиться та «енергія потрясінь»?

— Ви… серйозно? — по мовчанці запитав Фред.

— Хвиля гравіталу, по-моєму, не залишить після себе ні радіації, ні пожеж, ні старого світу. І не треба ніякої зброї підіймати в космос, і ніхто не виступатиме проти ядерних баз, бо для цієї хвилі не треба спеціальних споруд. Невеличку установку можна сховати навіть у каюті капітана.

— Ви так говорите, ніби шкодуєте, що дали згоду працювати в Міжнародному центрі нових енергій.

— Ядерна смерть у будь-яку хвилину може вибрити Землю, як голову тифозника. Ця смерть лякає навіть агресивних генералів. — Павло підвівся й запропонував оглянути полігон.

З оглядового майданчика полігона було видно всі триста метрів каналу з синюватою водою і манежним колом з рівчаком спіралі.

— Глибина однакова? — запитав Павло, вдивляючись у дзеркальну поверхню мілкого дна.

— Різниця хіба що в кілька міліметрів, — відповів Фред.

— Павло простягнув руку в напрямку блакитної стрічки для розгону хвилі.

— Звідси гравітал піде у вічний танок між добром і злом. Ви вірите, що це станеться тут? І станеться несподівано швидко, — з незрозумілою пересторогою в голосі сказав Острожний. — Я вже, здається, бачу ту нестримну лавину, що, можливо, змете й нас з цього містка.

— Ви так несподівано мислите… — обережно натякнув Фред.

— Є антропологи, які твердять, що голова людини тримається на шиї інопланетної потвори. Цих учених легко обізвати пройдисвітами і шарлатанами. Але я часто думаю над тим, що в природі нашої планети все живе має міру в потребах, і тільки людина не має меж своєї розпусти. Духовної і тлінної. Я відчуваю той біль, з яким природа дивиться на нас — на свою надію, Фред. Ми хочемо добути таємні сили, хоча не знаємо, як з ними бути і чи не загине природа від того одкровення.

— Це філософія, сер, — коротко заперечив Фред.

— Філософію завжди ненавиділи вбивці. Не тільки через свою обмеженість, а й тому, що справжня філософія — це людська совість. Тому, перш ніж сісти за броньоване скло пульта, я мушу переконатися, що поруч зі мною чесний учений, а не кентавр.

— Я буду прагнути вашого ідеалу, — сказав Фред, аби тільки спекатися розмови про філософію і мораль добродійства, якої він не визнавав, бо де шкодило бізнесу. — Раджу вам особисто оглянути кабіну й переконатися, що ніяка сила не зрушить цієї прозорої фортеці.

— Отаку хистку загорожу ви називаєте фортецею? — щиро здивувався Павло, показуючи очима на підняту над водою скісну кабіну з броньованим склом.

— Я не думаю, що по нас лупитимуть з гаубиць, — знічено зауважив Фред.

— По нас вистрілить сама природа, а калібру її гармат і силу заряду навіть ми з вами не знаємо, — зауважив Павло й по-приятельськи звернувся до Гаррелсона: — їдьмо до нас у гості, Фред. Сьогодні у нас на обід борщ з почеревиною. І вареники з сиром та грибами.

Павло і Фред якусь мить мовчки дивилися одне на одного, і Фред збагнув, що Острожний як учений замикався від нього на глухі, хоча й некодовані, запони, і відтепер він бачитиме офіційного Острожного з вічною задумою у глибоких сірих очах.

Малькольн поснідав і вийшов прогулятися до річки. За звичкою озирнувся на рівний, неначе сіра аплікація, шлях і помітив біля повороту на гостинець до його будинку білу квасолину спортивного автомобіля. Невдовзі біля двору зупинився автомобіль Рассела. Сам Дейвід сидів за кермом і дуже пишався тим, що вміє обходитися без допомоги Пітера Гоулда.

Рассел був у чорному светрі й шкіряній куртці кольору гнилої вишні. Він відчинив дверцята машини, вистромив ноги, обуті в нові черевики під колір куртки, рвучко вистрибнув на землю.

«Чепурун, — похвалив Дейвіда Малькольн і ще здалеку заусміхався до нього, мимоволі думаючи про інше: — Чого це він прикотив аж сюди? І сам, без охорони…»

— Їхав мимо, — заговорив Рассел, простягаючи Малькольну руку. — Не міг обминути. Хтось донесе до ваших вух, то подумаєте, що гордую. — Швидкий, енергійний Дейвід ніби оце вмився росою, не