Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

міг стояти на місці. Блиснув очима на віллу, прибудови в дворі й запитав, дженджуристо підвівши голову: — Ще не відчуваєте на собі зайвих фунтів? Не обростаєте жирком, як… — Дейвід забув дивакувате прізвище російського поміщика, і тут йому в око впала невелика буда для пса, і він згадав, тому надміру швидко заговорив до Малькольна: — Як Собакевич. Захопив для вас життєпис про цю особу. Не книжка, а наочний посібник, як не треба жити бізнесменам. Знаєте, там навіть назва пречудова — «Мертві душі». Чогось оригінальнішого знайти важко. Стара Росія — це мертві душі. Але старе завжди породжує нове: новий дуб виростає з жолудя старого дуба, сер. Через те я стверджую, що серед росіян майже нема ділових людей. Їм треба вчитися у нас, американців. Якби ми не були такими, якими є, нас би розтоптали бізони й перебили червоношкірі, - хвалився Дейвід і помічав, що Малькольн майже не слухає, тому підхопив господаря під руку й поцікавився: — Між іншим, як наші вічні двигуни? Наші перпетуум-нобіле?

— Мобіле, — уточнив Малькольн, передчуваючи неприємну розмову.

— Ні-ні, друже, я не помилився, — застеріг Дейвід. — Мені спала на думку ідея назвати наш концерн «Перпе-туум-Нобіле». Така реклама сама проб’є собі дорогу! — вигукнув Дейвід і усміхнувся, демонструючи свої бездоганні зуби.

Малькольн зауважив це і згадав, як батько завжди казав йому: «Америка зустрічає по зубах, сину, і ніколи не вознесе того, хто соромиться відкрити рота». Малькольн кивнув ніби на догоду батьковим словам і подумав: «Гарні зуби приємніше вибивати».

— То як вам назва? — нагадав Рассел.

— Я не проти. Було б що називати.

— Я розумію, ваша голова зайнята іншим, але я повинен постійно дбати про рекламу, — пояснював Рассел причину свого занепокоєння.

У холі їх зустріла Мері. У довгій вельветовій сукні з великою бронзовою шпилькою на вилозі коміра й салатового кольору шовковою хусткою на шиї вона стояла так, ніби її щось захопило зненацька. Вона все ще тримала в руці журнал «Амерікен меркюрі», заклавши пальцем недочитану сторінку, й сполоханими очима дивилася то на Рассела, то на свого зовні спокійного чоловіка.

— Ми пройдемо в кабінет, — обізвався до неї Малькольн і показав гостеві на сходи, що вели на другий поверх.

Дейвід не зважив на поквапність Макларена, зупинився й висловив своє замилування:

— Ви тут просто розквітли, місіс. Я давно казав, що місто гнітить жінку і своїм чадом убиває її красу. Ви не маєте бажання позмагатися з красунями Штатів? Виходьте на сцену в цій сукні, і я гарантую вам звання «Міс Америка».

— Ви завжди були люб’язні, - сказала Мері й запитала: — Ви не проти, якщо я накажу подати обід у кабінет?

— Ні-ні, я лише на хвилинку, — замахав руками Дейвід, з підкресленою увагою поглядаючи на журнал. — Щось цікаве? Може, згадують там, лукавці, і містера Макларена?

— Тут пишуть про Джона Доута, — відповіла Мері й подала Дейвіду часопис.

— Невже десь він їм насолив? Щось серйозне чи, як завжди, хочуть від старого світових сенсацій?

— Французи ж вимагають допустити журналістів на ранчо.

— А-а, це все старий «Круа», — закивав головою Дейвід. — Просто Жорж Артман не знає, чим наполохати своїх читачів, «хрестоносці» бояться, що ми пожнемо урожай на ранчо й переманимо їхніх учених, а їм з того залишиться полова. — Рассел посерйознішав і поцікавився в Малькольна: — Ви не пригадуєте, ЮНЕСКО передбачала якісь контакти вчених, які працюють на ранчо Доута, з пресою?

— Уся інформація з ранчо має поступати через Джона Доута, — підказав Малькольн.

— Ви не помилилися? — уточнив Рассел і вибачився: — Уже звичка про все перепитувати.

Мері на правах господині наполягла:

— Я все ж подам вам дику качку з помідорами. У нас тепер навіть такої пізньої осені своя городина. Ми її добуваємо з-під землі, де владарює містер Гленд.

— Я здаюся на вашу милість, Мері, лише за умови, що ви першою відкриєте те, чого досі не бачать Малькольн і Острожний. І це була б справжня сенсація не тільки для «Круа», — подумав уже про своє Дейвід, а в кабінеті запитав Малькольна: — Вам не здається, що ушнипливий Жорж Артман вивідав наші, нехай і неетичні, плани?

— Можливо, але я навіть не здогадуюсь, що ви маєте на увазі, - щиро сказав Малькольн, сідаючи біля журнального столу, де він завжди приймав гостей.

— Я сам чув краєм вуха, — забубонів Рассел. — Про це докладніше знає Джім Френк. Люди, що обідають з Президентом за одним столом, частіше вгадують його думки.

— Мені з самого початку не сподобалася ця затія з ранчо Доута, — говорив Малькольн і кривився, ніби сам був причетний до чийогось злодійства.

— Ви хочете сказати, що рівень ЮНЕСКО — не той гарант, що досягається між урядами?

— Французи відрядили до нас Анрі Шофф’є, японці — Кукудзі Тонако. Обидва вчені займаються міжядерними силами. Якщо вони відкриють свій закон на ранчо Доута, то я не певен, що і Кукудзі, і Шофф’є не можуть просто щезнути десь посередині дороги від ранчо до Атланти. Або їх щиро попросять залишитися в Штатах. І правди не дізнаються ні журналісти з «Круа», ні представники ЮНЕСКО.

Дейвід Рассел з докором сказав Малькольну:

— Свого часу я радів вашій дружбі з Павлом Острожним і якось не подумав про червону заразу. Тепер з прикрістю помічаю…

— Я лише чесний учений, містер Рассел, і не люблю, коли до моїх рук приміряють пута, — невдоволено мовив Малькольн.

— Боже, які ви колючі, Малькольне, — примирливо зауважив Дейвід. — Ви бачите, як я шаную вас. І це лише тому, що у ваших жилах тече кров справжнього американця. Не француза, не японця, не слов’янина, а кров людини з американського континенту. І ви погодитесь зі мною, коли я вам скажу, що ті ж французи назвуть нас дурнями, якщо ми