Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

Не можу ручатися, що я процитував монолог Зуба Мудрості дослівно, але загалом зміст промови був саме такий.

І Письменник, зачувши ці погрози, злякався. Так, так, смертельно злякався, і ви не повинні глузувати з нього, бо, по-перше, в кімнаті він був сам-один, і ніхто не міг побачити його переляку, а по-друге, зубний біль — це така страшна штука, якої бояться навіть Герої Радянського Союзу.

— Ну, заспокойся, любий! — примирливо сказав Письменник і лагідно погладив щоку якраз проти Зуба Мудрості. — Хильни краще кілька краплин Еліксиру Бадьорості — та й лягай собі спати.

Та тільки де там! Покуштувавши Еліксиру, Зуб Мудрості почав вимагати пірамідону. Потім — аспірину. Ні, — пеніциліну! Ні, — соди! Ні, — солі!.. Потім йому заманулося спирту, та ще й на ватці. А од спирту він сп’янів і почав бешкетувати ще дужче.

Було перейдено всякі межі пристойності: клятий Зуб то гицав, немов карась на розпеченому, то витанцьовував, як соломотряс молотарки, то совався, немов мавпеня по трапеції, то крутився свердликом навколо власної осі. А слідом за ним гицав, совався, витанцьовував, крутився, гойдався і Нерв.

Далебі, навіть маючи в своєму розпорядженні всі атрибути казки, я не зумію змалювати оті пекельні муки, які завдав Письменникові його власний Зуб Мудрості. Уявити цей жах неможливо, хіба що познайомишся з ним особисто.

Отож і Письменник терпів-терпів, а тоді як тор-рохне себе кулаком по щелепі! І що ви думаєте? Біль одразу ж зник. Зуб Мудрості злякався, замовк, — і це ще раз показало, що проти бешкетників часом не гріх використати й силу.

— Х-ху! — зітхнув з полегкістю Письменник. — От тобі й зустріч Нового року!

Тихесенько та обережненько він примостився на канапі, аби не потривожити клятого Зуба. Тепер, коли лихо минулося, воно здавалося зовсім не таким страшним, і Письменник уже з суто фахових міркувань аналізував його, зважуючи, якому саме з своїх майбутніх персонажів підсунути таку халепу. Але він не встиг розв’язати це питання, бо клацнув замок і до кімнати хтось зайшов.

Письменник швидко озирнувся — і зрадів:

— О, Дід Мороз! Яким вітром? Ви ж казали, що зустрічатимете Новий рік в інституті?

— Так, так, казав. Але ж сьогодні — казкова ніч!.. То як ваш Зуб?

Ні, друзі, я не можу зловживати вашою довірою, тому скажу наперед: то був не справжній Дід Мороз. Тобто не так: то був не казковий Дід Мороз, а професор Мороз, відомий лікар, фахівець зубопротезної справи. Дідом Морозом, як ви вже, мабуть, догадалися, його дражнили ще в школі, а тепер, коли він випестив буйну професорську бороду, ніхто його інакше й не називав.

Щиро кажучи, Письменник дещо здивувався: звідки Дід Мороз дізнався про його хворий Зуб? Де він узяв ключ від чужої квартири? Але, як чоловік чемний, Письменник промовчав. А Дід Мороз підійшов до нього ближче і взяв за щелепу:

— Одкрийте рота!.. Оцей?.. Гм… Кепська справа!.. Я ж казав вам, друже: зверніть увагу на свої зуби!.. Ану ходімо в клініку!

Письменник хотів заперечити, що клініка — у протилежному кінці Києва; що зараз ніч і там усе позамикано; і що взагалі поспішати не варто, бо Зуб уже не болить. Але Дід Мороз висмикнув з шафи якусь книгу, зазирнув у неї і сказав науково-фантастичним голосом:

— Сингурантно-абревіатурне поле медіонально логарифмується в апендиксі моєї клініки. Отже, вперед!

Не слухаючи Письменникових заперечень, він потяг його за руку просто через стіну. Правда, антиполе ввімкнулося не зразу, і Письменник добряче торохнувся лобом, проте в наступну мить залунала кришталева музика, засяяло феєричне світло, і він опинився в кріслі зуболікарського кабінету. Перед самісіньким його носом, немов щупалець огидного спрута, гойдався шланг жахливої Бормашини.

— Дуже прошу, — неголосно сказав Письменник, — не треба свердлити. Краще видеріть геть. В усякому разі, більше не болітиме.

Дід Мороз мовчав, і тільки зловісне дзеленчання хитромудрого лікарського причандалля порушувало тишу.

— Не треба Бормашини! — уже голосніше і навіть з роздратуванням повторив Письменник. — Не терплю її з самого дитинства. Коли я чую це дзижчання, в мене мурахи по спині бігають!

І знову Дід Мороз нічого не відповів. Він тільки поглянув на Письменника з суворим осудом і взяв у руки величезний шприц.

— Послухайте, друже! — скипів Письменник. — Ви, зубні лікарі, найстрашніші з консерваторів! Ви лікуєте чи не так, як лікував якийсь там знахар-пітекантроп! Видер обценьками зуба — ото й усе лікування!

— А знеболювання? — холодно спитав Дід Мороз.

— Йому вже сто років, тому знеболюванню! — одрубав Письменник. — Може, згадаєте ще й пломбування? У Стародавньому Єгипті та й то вже пломбували зуби. А чого досягли ви?

— А в нас є надшвидкісні та ультразвукові Бормашини, які зовсім не завдають пацієнтові прикрості.

— То де ж вони? — з гіркотою запитав Письменник. — Зайдіть-но в першу-ліпшу амбулаторію, і ви побачите ті ж самісінькі самопрядки, які були колись у повітових “хвершалів”, — тільки й того, що облямовані нікелем та пластмасою!.. А нові методи лікування… Ще кілька років тому на весь світ проголосили, що ленінградські лікарі навчилися ремонтувати і знову вставляти видалені зуби. Тож назвіть мені таку клініку, де цей метод уже засвоєно! А якщо є хоча б одна, то чому новий спосіб не переймуть усі інші?.. Та хіба ви не знаєте, що псування зубів — це найгостріша проблема, яка стоїть перед сучасним людством?! Може, тільки один з сотні доживає до старості з власними зубами, а хіба це припустимо?.. Та чи знаєте ви, скільки хвороб викликають зіпсовані зуби?

— Ого! — сказав Дід Мороз здивовано. — Послухайте, друже, то, виходить, ми з вами однодумці?.. Дуже радий!.. Дуже… Але я, власне, на таке сподівався, тому