Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Так? — Гессі зацікавилася. Вона відчувала крізь тканину сорочки тепло Даррінової руки, і їй подобалось, як воно шириться тілом.

— Я казав тобі не перейматися словами Генріки. — Юнак дивився на Гессі так, як завжди. Проте їй стало трішки лячно. — Ті слова, що ти начебто хотіла… знайти собі компанію. І потім непокоїлась через те, що тебе не так зрозуміють.

— Так. Пам’ятаю.

— Тоді ми ще багато говорили про те, що цілком можемо спілкуватись, як друзі, поки нам обом це подобається та приємно.

— Так.

Даррін трохи відсторонився й подивився тепер просто на неї.

— Це не так.

— Не так? — Гессі запаморочилося в голові, і вона забрала руку, а тоді сховала за спину обидві.

Друг важко зітхнув і засунув руки в кишені, проте одразу ж вийняв їх назад.

— Мені дуже приємна твоя компанія, це правда. — Даррінів голос був спокійним і тихим.

І все одно Гессі було лячно. Вона мало не виставила поперед себе руки, щоб відштовхнути його, але знала, що за ними пильнують з вітальні, тому треба вдавати, що ця розмова просто мила та спокійна. Спокійна й мила. Розмова просто. Просто розмова. Треба-треба-треба.

Дівчина відчула мурашки на спині від думки, що вона говорить із Дарріном, відчуває напнуту струну в повітрі й водночас мне руками поділ саме цієї сукні. Чарівної і синьої, як морський вечір, сукні, котру подарував їй той, кого немає тут. Кого немає в її житті і, мабуть, не буде. І тому треба… Якщо це той момент, тоді їй треба… Вона повинна…

О боги всіх світів, як їй не хотілося вживати слово «треба» цієї миті!

— Мені теж приємна твоя компанія, — відповіла Гессі.

Браслет на зап’ясті запік руку, ніби був не зі срібла, а з лави.

— Я радий це чути.

Даррін раптом став здаватися зовсім високим і дорослим. З рисами справжнього чоловіка, а не юнака з книгарні. Сильні руки, стулені губи, жилка на шиї пульсує. Ледь помітні краплі поту високо на чолі.

— Повернімося до зали, — сказала Гессі раптом. — Мені прохолодно. Поговоримо потім. Потім поговоримо. Я обіцяю.

— Гессі… хвилинку тільки. — Він уперше назвав її так, і їй захотілося розплакатись і втекти.

— Дарріне, послухай… — Вона відчула, що голос згасає, як недогарок свічки, і мало не прокляла себе за цю вічну слабкість і млявість, котра не дає вирватись.

— Хвилинку тільки. І все. Якщо я маю шанс, — сказав Даррін, дивлячись їй в очі і прибиваючи до місця цим поглядом. — Скажи мені, панянко. Бо воістину, ти — дивна дівчина. Така ж дивна, як і надзвичайна. Я хочу бути тим, хто даватиме тобі радість. І всяке інше, — усміхнувся він уже більш розслаблено.

— Ти вже даєш! — Гессі вчепилась у сукенку мертвою хваткою. — Даррі, будь ласка, припини! Ти вже!..

— То чи можна мені сподіватися, що…

Двері на веранду рипнули, Гессі озирнулась на рятівний звук і швидко попрохала небеса, щоб це була пані Моррінда, котра кличе їх до десертів, або Генріка, якій спала на думку якась дивина, або…

То була наречена Аїдена.

— Пане Олліш, Гестіє Амаліє! — Доанна кивнула їм обом із непорушним спокоєм на лиці, тож, мабуть, не мала ані найменшого поняття, яку розмову перервала. Гессі була безмежно щаслива, що перервала.

Даррін виструнчився, проте не сягав зросту нареченої Аїдена.

— Щось мені дуже зле. — Доанна приклала руку до чола. — Якщо пан Олліш погодиться скласти мені компанію в прогулянці по воду з льодом, я буду вельми вдячна. Бо інакше ваша матінка пропалить мене поглядом, і я не обійдусь однією склянкою води або, чого доброго, впаду просто на підлогу в залі та примушу всіх надто перейматися.

Не чекаючи на відповідь, вона взяла Дарріна під руку. Юнак подивився повз неї.

Гессі з вдячністю зиркнула вслід панні Доанні, котра виручила її. Відтак крутнулась на низьких каблуках і поквапилась у протилежний бік.

Де їй сховатися? Де? І як пригасити це відчуття страху?

Ізсередини її щось випалювало. Голова йшла обертом.

Гессі зупинилася біля виходу в сад. Веранду оперізувала колонада. Дівчина підійшла до колони і, відчувши біль у грудях, сперлась на неї рукою. Світ вислизав із-під ніг. Крутився перед очима.

А тоді щось хруснуло. Мармурова плита тріснула, і уламок колони полетів униз.

Гессі закусила губу. Сил ворухнутись у неї не було. Вона відчувала рух часу сповільнено, і все одно…

Її різко смикнули вперед. Шматок колони розбився об плитку за її спиною.

— Що ж ти коїш? — Руки, котрі притискали її до себе, виявились теплими. Не палючими, не гарячими, навіть не такими приємними, як дотик Дарріна перед тим.

— Я? — спитала Гессі, дивлячись угору. Небо було темно-синє. Небо було золоте від струн, котрі розтинали його на шматки, а ті шматки — на ще менші. Світ перестав тікати. Світ завмер.

Уперше вона побачила в очах незнайомця стільки страху та занепокоєння.

— Ти! — випалив він, стискаючи її обома руками. — Це ж твоє хвилювання вирвалось на волю! Воно… воно може руйнувати речі, значно більші за чашки. Ти можеш постраждати. Як зараз. Ти можеш… — Він різко затнувся й подався назад, ніби хотів її роздивитись, ніби вперше побачив, ніби не було більше нічого важливого в цей момент і у всі-всі інші моменти також.

Гессі помовчала кілька секунд, насолоджуючись теплом і спокоєм.

— Чому ти тут? — спитала вона потім. — Чому саме тепер?

Відповідь була проста і щира:

— Щоб захистити тебе.

— Від чого?

— Від самотності. І від таких моментів.

— Он як. Дякую.

Блакитноокий врешті відпустив