Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Мене більш цікавило інше.

Розбіг у Мирона скінчився. Але я відчував, що він мене ще не ненавидить. Не розлютився він ще на мене до люті. Не викладе останню правду. А що остання є — я не сумнівався. Якби її не було — він би так легко передостанню не виклав. Про Суньку — це тільки передостання.

І я вирік:

— Це я й без вашої розповіді знаю. Ви пийте, пийте потихеньку, Мироне Шаєвичу. А що Лаєвська у вас у хаті по міліцейських кишенях нишпорила, ви в курсі?

І тут не те що розбіг, а серце в Мирона скінчилося. Тут він мене на порох і стер би. Саме тут. На Лаєвській. А коли людина іншу стерти не має можливості, вона себе стирає. На порох стирає. Навмисно. Щоб силу свою випустити. А то розірветься. Лусне.

— А, Поліна… Від неї моя Сімка все життя потерпає. І я потерпаю. Родичка. Вона мені дівок Горобчиків підсунула. Щоб я рятував. Вона знала, що Сіма безплідна. Сіма всіх лікарів замордувала. Користі жодної. Поліна перед нею вихлялась — у неї троє дітей було. Одна краща за іншу. І розумні, і гарні. Вищої марки. Сіма ночами плакала: навіщо Полінка їй очі коле своїми дітьми. Поплаче, поплаче — й на мене лізе. Раптом у нас вийде. У нас не життя, а мука. Кожну ніч мені мука була.

Спочатку нерви, потім це саме. І що? Та нічого. На мене така втома приліпилася, що я нічого не міг. Так і сказав Сімі: «Ти безплідна, і я тепер без сил. Давай помиримося на цьому місці. Живуть люди без дітей. І ми будемо». Я, між іншим, ще молодий був. У мене кров грала. А на Сімку гляну — і вся гра летить до біса. Сімка до Полінки. Щоб мені або лікаря влаштувала для поради, або бабу якусь знайшла. Полінка їй каже: «Тут не потрібен лікар, а молода гарна дівка. Я влаштую». Ну, підсунула мені. А я на відповідальній посаді, як опора нужденним. З Свою закрутилося. Я вважаю, Поліна заздалегідь розрахувала. І Лільку підключила.

Я кивав і не пив.

Мирону підливав.

Файда ковтне, дихне в глибину, і знову заводиться, як «студебекер» від рукоятки. Він і руками такі рухи робив, начебто рукоятку заводить. І не сів жодного разу. Я йому табурет під коліна — він відкине п’ятою. І далі.

— Мироне Шаєвичу, ви про свої низькі потреби припиніть. Гидко слухати. Ви мені про Поліну. Знали, що вона по моїх кишенях нишпорила? У вас же в хаті?

— Знав. У кімнату зайшов, коли вона хотіла розв’язати мішок. У неї не виходило. Попросила мене. У вікно визирала, щоб вас не пропустити. Я не зміг. Вона в кишеню кітеля полізла. Особисто. Щось дістала й у ліфчик собі засунула. Я їй, звичайно, сказав, що не треба. Тим більш із кітеля. З мішка ще так-сяк, а з кітеля з погонами… Вона цитьнула й ушилася. Що взяла? Важливий документ?

— Дурниці. Пшик вона взяла. А вас пов’язала. Спільник ви. Усі ви спільники.

Мирон присів на край табурета. Не присував до столу. Пам’ятав, що він далі стоїть, що він відштовхнув його. Відштовхнув начебто спересердя. Але запам’ятав. Присів, не промахнувся.

— Тобто як? У якій справі я їй спільник?

— Це таємниця слідства — в якій. Ви мені розкажіть. Без баб своїх. Без дітей. Навіщо Лаєвська до вас приїжджала? Чого вона взагалі швендяла туди-сюди?

Мирон сидів тихо. З огидою дивився на склянку. На пляшку, майже порожню.

Я запитав:

— Другу починати?

Він негативно заявив, що бачити не може більше цю гидоту. Щоб я під стіл прибрав. А то з душі верне.

Я не прибрав. Налив собі в склянку залишок з першої, долив з другої по вінця.

Підняв склянку і проголосив:

— Давайте вип’ємо, Мироне Шаєвичу, щоб ви й ваша родина виявилися ні до чого. А заодно на спомин душі Довида. Чи краще спочатку на спомин Довида, а потім, окремо за те, щоб ви сухими з води вийшли. Змішувати не треба. Точно? Не треба змішувати? Вам — жити, а Довиду в землі лежати.

Я випив одним духом. І знову налив собі.

— Ось це вже за вас і вашу родину. За Суню, Сіму, за вас особисто. Треба почаркуватися. Ви за Довида не випили. А за своїх живих випийте.

Я налив повну склянку Мирону і твердо поставив перед ним.

Він не почаркувався, не подивився на мене, випив.

— Гаразд. Будемо вважати, що ви з каяттям прийшли, Мироне Шаєвичу. Кажіть.

Мирон схопився і вибіг з комірчини. Я чув, як він тупотів по кам’яних плитах. Надвір не добіг. Вивернуло його ще в приміщенні. Зрозуміло за звуками.

Я сидів і чекав. Думав, умиється, повернеться назад.

П’ять хвилин чекав, десять.

Вийшов на стогін Мирона. Він лежав майже на порозі, на камінні. І так добре лежав, голова трохи на підвищенні. А то б захлинувся.

Я гукнув когось. Підійшла баба-прибиральниця. Побідкалася-побідкалася.

Сказала:

— Горе у нього. Приберу. Нехай на холодку полежить. Прочухається. Тут каміння завжди холоднюче. До тями приведуть бідолашного. А ви міліціонер із Чернігова?

— Так. Ми Довида поминали.

Вона кивнула, щось пробурмотіла по-єврейськи.

На вулиці було ясно. З похмурості в комірчині очі втомилися. Тепер я дивився новим поглядом. І робив план.

Ще до ночі — розколюю Мирона у парі із Сімою. Разом усадовлю і буду колоти.

Потім — у Рябину. Наведу лад з Любою.

Потім — у Чернігів до Лаєвської.

Долю Гришка та Вовки я вирішив. Забираю.

Ішов у напрямку Довидової хати. Ключі були у мене — забрав у Мирона, щойно повстав із хвороби. Мирон віддав без особливого бажання. Він, напевно, вважав цю хату вже своєю. Якби хлопці залишилися у нього — то й хата у нього теж.

Коли я забирав ключі, Гришко з