Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

У порожній хаті обійшов усі закутки. У Зуселя перевернув ганчір’я на тапчані. Оглянув під і над. Нічого. Ані аркушика з релігійних книжок, ані єврейських причандалів. Якби Зусель усе із собою потягнув, йому б візок знадобився або валіза велика. А він і сам на ногах своїх стояв сумнівно.

Обстукав мостини, стіни в кімнатах і в сінях.

Спустився в льох. У темряві запалив свічку — там же на приступочці знайшов разом із сірниками.

Порожньо. Зібрався вилазити, але спіткнувся об поламаний ящик — цвяхом розпоров холошу. Спересердя вдарив ящик ногою. Верхня планка тріснула, і нога втрапила у капкан. Смикав і так, і так. Не виходило звільнитися.

Свічка згасла.

Волоком дошкандибав до східців — згори падало світло. Вивільнив ногу руками і зрозумів, що до бічної стінки ящика зсередини прикріплена торбинка. Скоріше, капшук. З твердим. Але не шматком. У капшуку на дотик перекочувалось щось окреме одне від одного. Також туга рурочка, цупка, невеличка.

Нагорі я розв’язав. Вузол був мій. Тому й розв’язав. Інакше б довго возився. Або скоріше за все розрізав.

Вузол-таки мій. Тільки з відхиленням. З вигадкою. Але, видно, старалася людина. Зав’язувала терпляче. У місцях зв’язки широка тасьма розгладжена. Немовби бант розправляли. Знову згадав Євсея. Він навіть шнурки на черевиках таким вузлом в’язав. Постійно удосконалював швидкість.

Усередині було таке: золоті коронки — чотири штуки, обручки — сім штук; царські золоті червінці — п’ять штук; брошка жовтого металу, ймовірно золото, квіткою з камінчиками синього кольору — одна; шпилька довга із закруткою у формі бутона трояндочки сірого металу — ймовірно, срібна з черню — одна. А також радянські грошові знаки паперові, скачані і перетягнуті гумкою від ліків. Грошей дві тисячі різними дрібними купюрами.

Я склав усе назад усередину. Але не міцно зав’язав, абияк.

Побіг до Мирона.

Мирон сидів за столом.

Сіма поїла його курячим бульйоном. На мене глипнула з осудом.

Я не відреагував. Шваркнув розв’язаний капшук на стіл. Висипалося внутрішнє багатство. І червінці, і коронки, і обручки, і брошка, і шпилька, і гроші рурочкою.

Сіма ахнула. Впустила черпак у супницю. Бризки на всі боки.

Мирон тільки очима повів. І то — не на золото, а на мене.

Я сказав:

— Громадяни, будете зараз понятими. Перерахуємо, оформимо.

Файда потягнувся через блискучу гірку до хлібниці, схопив відразу кілька шматків, поклав біля чашки. Став кришити хліб у бульйон. Кришить і кришить. Кришить і кришить.

Кажу:

— Ви, громадянине Файдо, так розумію, не в перший раз бачите вміст даного капшука. Він вам навіть їсти не заважає.

— Не заважає. Я на цей вміст стільки дивився, що й не заважає. Та ви сідайте, Михайле Івановичу, поїмо. Встигну. Все встигну тепер.

Мене не здивував спокій Мирона. Цей спокій входив у мої плани. У синагозі я відчував: буде остання крапля, після якої він заспокоїться і розколеться. Але що це за крапля така утворюється, мені було невідомо. Я й обшук улаштував без ясної мети. Виявилося — ось останню краплю й приніс. Просто на стіл.

Мирон дивився на мене без зла. Зло вже не потрібне було ні мені, ні йому. Він дивився, немов вивільнився. І я зрозумів, що тиснути не доведеться.

— Сімочко, і мені бульйончику налийте. Я туди теж хлібця покришу, як Мирон Шаєвич. І самі сідайте коло нас. А то у вас і руки, і ноги трусяться, і все на світі.

Сіма тремтячими руками подала мені повну чашку.

Сама їсти не стала.

Ми з Мироном пили бульйон, потім ложками вигрібали розмоклий хліб — не наввипередки, а навпаки. Кожен намагався повільніше.

Нарешті не витримав Мирон.

— Сімо. Іди звідси. Куди-небудь подалі йди. До хлопців на луг. З ними пограйся. Сунька там?

Сіма відповіла, що пішов із хлопцями, а чи там вони зараз чи ні, їй невідомо.

Мирон наказав з’ясувати і чекати подальших розпоряджень на тому місці, де діти.

Сіма запитала:

— Я не знаю, де їх знайду. Може, на річці або на Вовчій горі. Які твої розпорядження мені чекати, якщо ти не знаєш, де нас із ними знайти?

— Іди, Сімо. Іди подалі.— Мирон підвівся, погладив дружину по спині і підштовхнув до дверей. — Іди. Я знайду. Ви будете галасувати, ви тихо не вмієте. Ось я по галасу і знайду.

Сіма пішла.

Мирон сів.

— Ви ж, Михайле Івановичу, вже перерахували. Не ламайте комедію. Поняті-шмоняті. Ми з вами і є поняті. Інших не треба. Якщо хочете знати, я радий, що ви капшук знайшли. Він мені поперек горла висів. Де знайшли?

— У льосі у Довида. Вміла людина ховала. Не кажіть мені хто. Сам знаю. Євсей ховав. Точно?

— Точно.

— Хто знав, що схованка в льосі?

— Я та Євсей.

— Як? А Зусель не знав? А Довид не знав? А Малка? Про які гроші вони товкли?

— Про інші, напевно.

— Чому Євсей у вас не сховав?

— У мене не сховав, бо у мене Сіма розумна. І в льосі вона порядкує. І варення там тримає. Та інше корисне. А цю гидоту я у свій льох не пустив. Мені гидко, щоб у моєму рідному льосі, де моя їжа міститься, яку мої рідні син з дружиною їдять, у тому числі і я сам, містилося ось це я не знаю що.

Мирон промовляв хоч підвищено, але без нервів. Нерви він випустив раніше, в комірчині. Разом із блювотинням своїм п’яним. Яке я бачив на власні очі. І він знав, що я бачив і спостерігав.

Тепер він був мій.

— Ну, Мироне Шаєвичу, розповідайте.

Показання Мирона зводилися до такого.

Євсей з’явився в Остер разом із