Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

не тільки від обробітку ниви, а й від погоди. Коли почало ставати на погоді, появилося багато цікавих людей, цікавих особистостей в усіх літературних жанрах. Так, постійним автором часопису, й просто частим гостем колективу став тоді ще молодий історик Ярослав Дзира. Ніс у серці щиру пошану до рідної історії, ясну любов до рідної землі, був доскіпливий, невспокоєний, невтомний, широко ерудований. Так широко, що ми не раз, для жарту, готували на його відвідини яке-небудь надто вже законозисте запитання, аби посадити його на пательню, й здебільшого сідали на неї самі. Коли розігнали в Інституті історії відділ феодалізму (Аганович, Компан), спровадили й Дзиру – найперспективнішого науковця, йому навіть запропонували кафедру в Душанбе, але він не поїхав туди і пішов учителем в школу. Інститут історії України існував і далі, але в ньому не було історії України. Було вилучено все: управління і самоуправління, військо, релігію (без неї значну частину фактів пояснити просто неможливо), суд, національний характер. («А ми просо витопчем, витопчем».)

І пізніше, коли настала нова відлига, але лишилися ті самі діди-морози, вони, на чолі з морозом-директором Кондуфором не захотіли поновити Ярослава Дзиру на роботі. Можна написати новелу про підрізані крила, бо ж хоч потім, і нині, Дзира здійснив низку потрібних, глибоких дослідницьких робіт, розмаху, з яким виходив у поліг, вже не мав.

Тоді ж зробив перші кроки на літературній стежині Феодосій Роговий, опублікував кілька оповідань. Незабаром йому ту стежку перекопали, він зник із літературних обріїв, не встигнувши заявити про себе. Потім написав роман «Свято останнього млива», який обійшов усі українські видавництва та редакції журналів, скрізь був відхилений, в деяких місцях ще й з політичним донощицтвом. Редакційний висновок редактора «Радянського письменника» Шарандака закінчувався так: «Радимо покинути писати й зайнятися суспільно-корисною працею». Це вже був час початку вісімдесятих років.

…Микола Лукаш давав у друк поетичні переклади – з Бернса, з Верлена. Ідеологічні сторожі не обійшли увагою і його. Наприкінці шістдесятих на нарадах редакторів ЦК КПУ Лукаша, Кочура (він друкував у нас статті з теорії перекладу), Перепадю та ще декого брали в шори працівники ідеологічних відділів, нерідко підключаючи мовознавців (дехто з них – В. Русанівський – виріс на тому в академіки й очолює мовознавчу науку) за «“архаїзацію” української мови», «націоналістичну побудову фрази», «націоналістичні» слова (далебі, пробі та ін.) «відрив від російської мови». Пам’ятаю, як той самий мовознавчий академік В. Русанівський кістьми лягав, щоб не пустити в друк перекладений Леонідом Махновцем «Літопис руський», а я, як член редколегії літопису, подав до ЦК КПУ листа, що рукопис треба друкувати, й нас викликали до ЦК, Русанівський висунув такий аргумент проти публікації: «Він перекладає так, що необізнаний читач може подумати, що той літопис був написаний українською мовою». З Русанівським посварилися, й «Літопис руський» запустили в друк. Ми, редактори, сиділи на тих нарадах в ролі невдатних учнів, яким виказують їхні помилки. Зрідка хтось огризався. Воно й збоку скидалося на цькування, на псарню – за столом сидів «ідеолог» і випускав на трибуну «мовознавців».

Подібні спомини не веселять власну душу, не підносять її. Оглядаючись назад, бачиш нерівну путь, у копцях та баюрах, бачиш втрати. Не обов’язково власні. Ми ще й сьогодні не склали собі звіту, скільки міг би зробити для рідної науки, культури Микола Лукаш. Ерудит з багатьох питань, він особливо глибоко знав українську історію, одначе скористатися своїми знаннями не міг. Фальшивити, фальшувати її не хотів. Деякі відтинки української історії я, як письменник, вивчав ґрунтовно; блукаючи розмовами з Лукашем по тих теренах, щоразу пересвідчувався, що він почувається там вільно, користувався його порадами, концептуальними думками.

…Цитую йому щойно прочитані в бібліотеці рядки:

Гей, козаче, в ім’я Бога

Вже голосить в церкві дзвін…

«“Тимко Падура”, – одразу каже M. Лукаш, – козакофіл, поляк». Я – в подиві, цитую інші рядки, він в кожному разі точно вказує на авторство. I радить мені почитати ще того й того, звернути увагу на таку-то працю. А він же офіційно не був не те що академіком, а навіть молодшим науковим співробітником. А пізніше зазнав несосвітенних гонінь, насамперед за те, що написав з протесту на арешт Дзюби заяву про вихід зі Спілки письменників. І потім, навіть коли Дзюба покаявся в пресі і його випустили, Лукаш не відмовився від своєї заяви. Скільки разів, уже будучи першим секретарем Київської письменницької організації, сидячи разом біля телевізора або за обідом (ми з Лукашем жили в одному будинку) я намагався «з близької відстані» умовити його написати бодай якусь заяву про ліквідування тієї першої заяви, адже суть тієї справи кінців не має, і Дзюба вже на волі, але він був непохитний. Без тієї заяви поновити його в Спілці було неможливо.

Лукаша довгий час майже не друкували….Бачу його постать на вулиці біля нашого будинку зимової пори – в піджаці, з шарфом на шиї, йде, нахиливши голову. Він бідував, хоч йому потроху допомагали друзі. А потім вдалося оформити Лукашеві пенсію. Робили ми це з працівницею Спілки Вірою Павловською в таємниці, вона взялася за цю справу гаряче й зробили. Знайшли в Міністерстві Соціального забезпечення відповідних людей… Я поговорив з ними. Так, не всі й тоді були перестрахувальниками та бюрократами, двоє працівників міністерства перейнялися долею Лукаша (я їм розповів про нього). Вони мені порадили, які документи подати і як оформити, взяли ті документи, провели «по інстанціях»… Пенсію дали, 120 карбованців.

Інші письменники: Сенченко ніколи не був яскравим письменником, зате він зумів утриматись на рівні совісті як людина і на рівні правди як літератор.

Збанацький, який друкувався в нас широко і в інших часописах теж, виписався в середнього письменника, був би непоганим дядьком, якби не ступав угору по совіцькій драбині.

Петро Панч був непоганим психологічним письменником, особливо гарні його оповідання і повісті 20-х років, а потім його повалив страх, те, що він писав у 30-ті роки не можна назвати літературою: «Кому віддати прапор?», «Ерік шукає щастя», а прекрасну повість «Голубі ешелони» під тиском вульгаризаторської критики переробив трохи не на карикатуру. Треба б перевидати її у первозданному вигляді, як і попсований «Бур’ян» Головка.

Натан Рибак, Я. Баш, Д. Ткач, А. Хорунжий – «поденщики» літератури, трохи вище намагалися піднятися Лариса Письменна, Леонід Серпілін – не було погоди.

Зринають у пам’яті й автори, яких прибило до літературного берега невідь-що. Таким був Ігор Рощук (Книш). Він писав роман, проїдав та пропивав гонорар, сідав у тюрму, там збирав матеріал на новий роман – і так по колу. Блотняк, хвалько,