Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

небезпечний тип (пригадую, як у коридорі Спілки бив Григора Тютюнника, ще й показав йому фінку, засунуту за панчоху), дуросвіт (казав усім, що в нього ТБЦ і рак), ми надрукували його роман «Бита карта». Він прийшов до В. Гримича, який ним опікувався й каже: «Чим віддячити? Заллю коньяком». «Не п’ю». «Подарую рушницю». «Не полюю». Рощук мить думає, нахиляється до Гримича й тихо: «У тебе є ворог? Кажи прізвище – завтра його не буде». Віля відсахнувся. «Да ти не бійся, не я його особисто…» Таких людей вплутували в свої грища й високі можновладці. Був він підсадною качкою всевладного міністра внутрішніх справ CPCP Щолокова. Уже пізніше, як я працював у Спілці, Київський КДБ написав негативну рецензію на роман Рощука (там йшлося про валютників, а це вже була царина ДБ), Щолоков подзвонив, розпитував, хто писав рецензію, і її було відкликано. А мені якось погрожував (не приймали в Спілку) такими матюками, що я…оскаженів і підняв над головою стільця: вийдіть, уб’ю. Рощук пішов, а тоді мене покликали до Загребельного: «Помиріться. Подайте один одному руку». Не подав.

Окремо хочу розповісти про ще одного постійного автора журналу, чиї п’єси друкувались на шпальтах «Дніпра», про свого товариша, друга Олексу Коломійця. Нашій дружбі заздрили, хоч потім наші шляхи розійшлися.

О. Коломієць перші оповідання надрукував ще до війни, навчаючись у Харківському університеті, на початку війни був поранений, працював у ЦК ЛКСМ у Середній Азії, потім – секретарем Чернівецького обкому комсомолу з пропаганди, редактором газети «Молодь України», літпрацівником журналу «Зміна», з якого його просто виїдали. На той час і припадає наше знайомство. «Дніпро» і «Зміна» містилися в одному коридорі, в будинку десять на Хрещатику. Він часто втікав з літучок до нас, зокрема до мене, бо в мене курили. Наділений природним розумом, дотепний, веселий, подобався всім нам. Неперевершено копіював інших людей (те ж саме вмів Григір Тютюнник), кепкував із себе самого («пішов у Спілку, лизнув одному, другому, третьому не встиг – той утік»). Ось збираємося ми на риболовлю, під’їхали на хвильку до редакції, і тут іде Олекса – в дешевенькому, але чистенькому, випрасуваному полотняному костюмчику, начищених зубним порошком парусинових черевиках. «Хлопці, я з вами». «Та куди ти в параді». «Ні, я з вами». Пробовталися ми цілий день, упіймали лише одну велику щуку. Яко потерпілому (що лишилось від того костюмчика!), оддали Олексі. Наступного ранку я дзвоню до нього: «Альоша, як щука?» «Нехай вона здохне, така велика, поки Люба (дружина) на морді побила, то й ранок настав».

Викликають його на навчання редакторів газет до Москви. На одному з занять професор, жінка, дає завдання – написати нарис на конкретну тему: в одному з колгоспів Миронівського району на Черкащині виростили ось такий урожай пшениці, стільки-то поголів’я кролів… Олекса сидить і думає: грамотність у нього кульгає, а тут ще писати російською мовою… Виженуть з роботи одразу. Він дочекався, поки всі здали роботи, підійшов до викладачки й, буцім знічено: «Я не писав». «Чому?» «Я з України, знаю той колгосп, справи там дещо інші. Пшениця вимокла… Кролі видохли». «Гаразд. Мовчіть». На наступному уроці роздали роботи й попередила редакторів, щоб у своїй практичній діяльності цей матеріал не використовували, бо в дійсності там справи «дещо інші». І виголосила сентенцію, що журналіст, насамперед, має бути чесним, щирим, і ось один товариш. Олексій Коломієць, знаючи істинний стан справ, нарису не писав і за правдивість, щирість вона і йому ставить залік.

Приїхав Олекса додому, а під серцем смокче, наступного дня виписав собі відрядження й поїхав у той колгосп. Літо, нікого немає, на призьбі колгоспної контори сидить старий дід, Олекса підсів, закурили, запитує, як справи. «Та як справи, – каже дід, – пшениця вимокла, кролі видохли…» Нарис про типові обставини. Про химерії Олексиного життя можна розповідати без кінця.

Ми подружилися. Ми з Борисом Комаром почали підштовхувати Коломійця, аби писав про те, що розповідає нам. «Та це ж готове оповідання. У кінці трохи повернути…» – кажу я. Він відмагався, казав, що забувся конче все. Зрештою, ми дотиснули. Одредагували одно оповідання, друге, опублікували в «Дніпрі». Одначе він лінувався. Я мав домовленість з Любою, його дружиною. Ось вона дзвонить мені: «Кудись вже збирається». Я: «Клади трубку, і нехай візьме він». Дзвоню. Врешті бере слухавку Олекса. «Альошо, ти скінчив оповідання?» «Та я… та немає коли». «Як то немає. Післязавтра здача номера. Твоє оповідання заплановане. Якщо не закінчиш, не дзвони мені ніколи, й не заходь до редакції». Мало-помалу зібралося оповідань на книжку. Я написав рецензію. У «Молоді» вийшла «Біла криниця». Треба сказати, що з нею Олекса відродився. Олесь Гончар, Данило Бакуменко, Дмитро Білоус почали цікавитись його буттям, творчістю.

Висока хвиля творчості винесла Коломійця на вищий рубіж. Він написав п’єсу «Фараони», дотепну комедію, яка була поставлена на сцені більшості театрів не тільки України, а й Союзу. Прийшла відомість, прийшли гроші. За висуванням «Дніпра» він отримав премію ім. Миколи Островського, на той час вельми поважну, бо була чи не єдиною на Україні. Олекса облишив роботу в «Зміні». У редакції «Дніпра» і в мене вдома бував щодня. Ми їздили вдвох на рибу, обговорювали задуми нових творів. Після «Фараонів» у нього наступила творча криза. П’єса «Залізний острів» не пішла, «Келих вина для адвоката» мала лише кілька постановок. Олекса запанікував. Якось приїхав він до мене, ми прогулювалися попід Довженковим садом біля кіностудії, і він розповів мені сюжет одноактівки, яку закінчував. Я порадив йому напружити сюжет, нехай розвідників не посилають через фронт, а вони йдуть самі, відсовуючи наймолодшого. Він те гаряче сприйняв. Написавши, знову понурився: «Одноактівка, кому вона треба?». Я ці дні весь час думав над його сюжетом. Чого, кажу, одноактівка, є друга дія. Яка, всі ж там гинуть? А їхні діти? Ось вони десь на далекій станції… Розігрується драма, там кохання, розлука. Він з ходу попрощався, побіг. У його п’єсі не було станції, а був степ, і не було нічого з конкретики моєї оповіді. «Планета сподівань» пройшла з успіхом. Звичайно, в тому, що я підказав, не було майже нічого оригінального, підспудно, вже прориваючись, бриніла дещо кон’юнктурна тема єдності батьків і дітей, підтримана офіціозом. Але Олекса ожив, написав цілий ряд п’єс. За натурою він був шукачем, з ясним мисленням, знав життя, мав критичний розум, хоч критицизм за тих умов гамував, либонь, і занадто, й нині це призвело до того, що його п’єси не йдуть на сцені. Так само виповідав і я Олексі свої задуми, і