Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Ми роздивлялися одне одного з ненавистю та страхом. Ніхто ніколи не знав, що може втнути його сусід. Багато хлопців у класі були старші й сильніші за мене. Вони знали, що я не можу розмовляти, тож зробили висновок, що я недоумкуватий. Вигадували мені всілякі прізвиська і час від часу били. Уранці, заходячи до класу після безсонної ночі в переповненій спільній спальні, я почувався загнаним, наляканим і передчував щось лихе. Передчуття катастрофи на вщухало. Нерви були натягнуті, як тятива рогатки, і найменша подія могла вивести мене з рівноваги. Я боявся не того, що на мене нападуть інші, а того, що, захищаючись, серйозно травмую когось. У сиротинці нам казали, що за таке запроторюють за ґрати, а тому можна буде не сподіватися на повернення до Гаврила.

Під час бійки я не міг контролювати власні рухи. Мої руки жили власним життям, і відірвати їх від противника було неможливо. А ще після сутички я довго не міг заспокоїтися, обмірковуючи те, що сталося, і знову розпалюючись.

Втекти мені теж не вдавалося. Побачивши, що до мене рухається зграйка хлопчаків, я негайно зупинявся. Переконував себе, що уникаю удару в спину або краще зможу оцінити силу та наміри ворога. Однак насправді я не міг утекти, навіть якщо б хотів. Ноги робилися навдивовижу важкими, до того ж ця вага розподілялася якось дивно: стегна й литки наливалися свинцем, а коліна були легкими й повітряними, як пухкі подушки. Схоже, згадки про всі вдалі втечі не допомагали. Якась таємна сила пришпилювала мене до землі. Я застигав і чекав на своїх нападників.

Увесь час я згадував Митькові повчання: ніколи не слід дозволяти, щоб із тобою погано поводилися, інакше втратиш повагу до себе і життя не матиме змісту. А захищати почуття власної гідності та додавати життю змісту може лише здатність помститися тим, хто тебе образив.

Людина повинна мститися за кожну образу чи приниження. На світі занадто багато несправедливості, щоб зважувати її та розсуджувати. Людина повинна оцінити кожен раз, коли з нею негідно поводилися, й обрати відповідну помсту. Виживає лише той, хто переконаний, що не слабший за свого ворога і може віддячити йому сторицею, казав Митько. Мститися слід згідно з власним характером та підручними засобами. Усе дуже просто: якщо чиєсь грубе слово шмагонуло вас батогом, вам слід покарати його так, наче він справді відшмагав вас. Якщо хтось дав вам ляпаса, що видався тисячею ударів, — помстіться за тисячу ударів. Помста повинна бути пропорційною до завданого болю, смутку та приниження від учинків суперника. Комусь не боляче від ляпаса, а інший страждатиме від нього так, наче його били сотні днів. Перший може забути про нього за годину, а другий тижнями страждатиме від жахливих спогадів.

Звичайно, правильно було і навпаки: якщо хтось ударив вас палицею, але для вас це був просто ляпанець, помстіться за ляпанець.

Життя в сиротинці було сповнене несподіваних нападів і бійок. Майже кожен мав прізвисько. У моєму класі був хлопчик, якого називали Танком за те, що він кидався з кулаками на кожного, хто не давав йому дорогу. А ще був хлопчик Гармата, що без жодної причини кидав у людей важкими предметами. Були й інші діті: Шабля бив ворога ребром долоні; Літак збивав тебе на підлогу і кóпав ногами в обличчя; Снайпер звіддалік жбурлявся камінням; Вогнемет кидав в одяг і наплічники запалені сірники.

У дівчат теж були прізвиська. Граната роздирала обличчя, заховавши в кулаці цвях. Маленька й ненав’язлива Партизанка лягала на землю і збивала інших з ніг точним ударом стопи, а її суперниця, Торпеда, обіймала того, хто впав, так, наче хотіла віддатися йому, а потім професійно била в пах.

Учителі та чергові вихователі не могли впоратися з цією зграєю і намагалися триматися подалі від сутичок, побоюючись сильніших хлопців. Часом траплялося дещо серйозніше. Якось Гармата кинув важкий черевик у маленьку дівчинку, що, здається, відмовилася поцілувати його. Вона померла за кілька годин. Іншим разом Вогнемет підпалив одяг трьох хлопчиків і замкнув їх у класі. Двоє потрапили до шпиталю з серйозними опіками.

У кожній бійці лилася кров. Хлопчики та дівчатка билися за життя, і роздійняти їх було неможливо. Уночі траплялися ще гірші речі. Хлопці кидалися на дівчат у темних коридорах. Однієї ночі кілька школярів зґвалтували в підвалі виховательку. Вони протримали її там кілька годин, запрошуючи інших приєднатися й збуджуючи жінку вигадливими методами, яких навчилися в різних місцях під час війни. Відпустили її, мало не довівши до божевілля. Вихователька кричала й голосила цілу ніч, аж поки її не забрала швидка.

Деяким дівчатам подобалася увага. Вони оголювалися та просили хлопців торкатися до них. Галасливо обговорювали, як натовпи чоловіків домагалися їх під час війни. Хтось казав, що без чоловіка вони не можуть заснути. Уночі дівчата тікали до парку і знімали там п’яних солдатів.

Чимало хлопчиків і дівчаток були пасивні та мляві. Вони підпирали стіни і здебільшого мовчки, без криків та реготу, витріщалися на щось видиме лише їм. Пліткували, що дехто з них жив у ґетто та концтаборах. Якби окупація не закінчилася, вони б давно померли. Інших, вочевидь, виховували жорстокі та жадібні названі батьки, які нещадно експлуатували дітей і били за найменшу непокору. Про дечиє минуле взагалі нічого не було відомо. Їх приводили до сиротинця військові або поліція. Ніхто нічого не знав про походження цих дітей, про те, де тепер їхні батьки і де вони самі провели війну. Діти відмовлялися розповідати про себе; на запитання відповідали ухильними фразами та зверхніми посмішками, в яких ховалося безмежне презирство.

Уночі я боявся заснути, адже хлопці полюбляли боляче пожартувати над іншими. Я спав у формі, з ножем в одній кишені й дерев’яним кастетом — у другій.

Щоранку я викреслював у календарі черговий день. «Правда» повідомляла, що Червона армія вже дісталася до кубла нацистської гадюки.

З часом я потоваришував із хлопчиком на прізвисько Мовчун. Він поводився так, наче був німий, — відколи він з’явився в сиротинці, ніхто ще не чув його голосу. Всі знали, що він може розмовляти, але в певний момент війни вирішив, що це не має змісту. Інші хлопці намагалися силоміць змусити його озватися. Якось вони побили його до крові, але Мовчун не прохопився жодним звуком.

Мовчун був старший