Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Одного дня Мовчун несподівано врятував мене, збивши з ніг хлопчину, який гамселив мене в коридорі. Наступного дня на перерві я відчув, що повинен заступитись у бійці за нього. Відтоді ми сиділи разом на ослячій лаві. Спершу просто переписувалися, та згодом навчилися спілкуватися жестами. Мовчун супроводжував мене у вилазках до залізничного вокзалу, де ми перед від’їздом знайомилися з радянськими солдатами. Удвох ми поцупили велосипед у п’яного листоноші, гуляли досі замінованим і закритим для відвідин міським парком і підглядали, як у лазні роздягаються дівчата.

Щовечора ми тікали з гуртожитку й тинялися сусідніми площами та дворами, лякаючи парочки коханців, жбурляючи каміння у відчинені вікна, кидаючись на довірливих перехожих. Вищий та сильніший Мовчун завжди був заводієм.

Щоранку нас будив свисток потяга, що проїжджав неподалік, везучи селян зі своїми продуктами на базар до міста. Увечері він же повертався до сіл єдиною колією, і його освітлені вікна мерехтіли між деревами вервечкою світлячків.

У сонячні дні ми з Мовчуном босоніж гуляли вздовж колій, наступаючи на нагріті сонцем шпали й гостру гальку, яка боляче колола підошви. Іноді, якщо там гралося достатньо дітлахів із сусідніх поселень, ми влаштовували для них виставу. За кілька хвилин до приїзду потяга я лягав долілиць між рейками, склавши на голові руки і щодуху притискаючись до землі. Мовчун збирав глядачів, а я терпляче чекав. Коли поїзд наближався, я чув, як тремтять від гуркоту рейки та шпали, аж поки не починав смикатися разом із ними. Коли локомотив опинявся наді мною, я ще дужче втискався в землю і намагався ні про що не думати. Гарячий подих горнила накривав мене спекотною хвилею, і велетенська машина розгнівано пролітала над моєю спиною. Потім довгою низкою ритмічно стукотіли вагони, а я чекав, поки проїде останній. Пригадував, як грався в цю саму гру в селах. Якось раз сталося так, що, проїжджаючи над тілом хлопчика, машиніст викинув трохи розжареного вугільного кришива. Коли потяг проїхав, хлопчик був мертвий — його спина й голова скидалися на перепечену картоплю. Діти, що стали свідками цього лиха, присягалися, наче кочегар висунувся з вікна, побачив хлопчика і навмисно викинув вугілля. Пригадував я ще й інший випадок, коли трохи довше, ніж зазвичай, зчеплення останнього вагона звисало не прикріплене і розкололо голову хлопчини, що лежав між рейками. Його череп розколовся, наче стиглий гарбуз.

Попри всі ці похмурі спогади, щось тягнуло мене лягти на колію, коли нею проїжджав потяг. У ті миті між локомотивом і останнім вагоном я відчував, що життя в мені чистеньке, як проціджене крізь ганчірку молоко. На короткий проміжок, поки вагони гуркали наді мною, нічого, крім самого факту, що я живий, не мало значення. Я забував про все: сиротинець, власну німоту, Гаврила, Мовчуна. А на самому денці цього відчуття чаїлася радість, що я залишився неушкодженим.

Коли потяг проїжджав, я підводився на тремтячих руках і слабких ногах та озирався навкруги з відчуттям кращим за найбільше задоволення від найзловмиснішої помсти своїм ворогам.

Я намагався запастися на майбутнє цим відчуттям, що живу. Можливо, в миті страху чи болю воно знадобиться мені. Проти жаху від наближення потягу всі інші страхи здавалися незначущими.

З удаваною байдужістю та нудьгою я спускався з насипу. Мовчун кидався до мене перший із заступницьким та навмисно безтурботним виглядом. Він струшував з мого одягу шматочки гальки і дерев’яні скалки, що вп’ялись у тканину. З часом я зміг опанувати тремтіння рук, ніг та кутиків обпаленого рота. Решта вишиковувалися колом і з обожнюванням дивилися на нас.

Потім ми з Мовчуном поверталися до сиротинця. Я пишався собою і знав, що друг теж мною пишається. Ніхто більше не наважувався на те, що робив я. Урешті-решт інші діти дали мені спокій. Однак я знав: мені доведеться повторювати свою виставу щокілька днів, інакше обов’язково знайдеться якийсь скептик, що не віритиме моїм подвигам і вголос сумніватиметься в моїй хоробрості. Я притискав до грудей червону зірку, маршував на залізничний насип і чекав, поки загуркоче, наближаючись, потяг.

Ми з Мовчуном чимало часу проводили на залізничних коліях. Дивилися на прохідні поїзди, а часом застрибували на сходинки задніх вагонів і зістрибували з них, коли потяг гальмував на роздоріжжі.

Роздоріжжя було за кілька кілометрів від міста. Колись давно, напевно, ще до війни, тут почали будувати гілку, яку так і не завершили. Іржавими переводами ніколи не користувалися, і вони поросли мохом. Недобудована гілка закінчувалася за кілька сотень метрів, на стрімчаку, де планували збудувати міст. Ми ретельно оглянули стрілку кілька разів і спробували натиснути на важіль, але поржавілий механізм не піддавався.

Якось у сиротинці ми побачили, як слюсар відчинив замок, який застряг, просто виливши на нього мастило. Наступного дня ми з Мовчуном вкрали на кухні пляшечку олії, а ввечері вилили її на застиглий перемикальний механізм. Трохи почекали, щоб олія ліпше просочилася, і навалилися на важіль усією своєю вагою. Щось усередині клацнуло, важіль смикнувся, і стрілка зі скреготом перемкнулася на іншу колію. Налякавшись несподіваного успіху, ми швиденько повернули важіль на місце.

Після цього, минаючи стрілку, ми з Мовчуном завжди багатозначно перезиралися. Це була наша таємниця. Сидячи в затінку під деревом і помічаючи на обрії потяг, я щоразу сповнювався відчуттям власної могутності. Життя пасажирів потяга були в моїх руках. Варто мені було стрибнути до стрілки й перевести її, поїзд упав би зі стрімчака в тиху річечку. Слід було лише перевести важіль…

Я пригадував потяги, що везли людей до газових камер і крематоріїв. Ті, хто наказав і організував усе це, мабуть, теж насолоджувалися схожим відчуттям безмежної могутності над жертвами, що нічого не розуміли. Ці люди керували долями мільйонів, навіть не знаючи імен, облич та професій своїх жертв; вони могли подарувати їм життя або перетворити на дрібну золу, розвіяну вітром. Їм залишалося лише віддавати накази, і в численних містах та селах спеціальні загони й поліція оточували людей, яким судилося потрапити до гетто чи таборів смерті. Вони мали владу вирішувати, куди перевести тисячі залізничних стрілок — на колії, що ведуть до життя чи до смерті.

Яке розкішне відчуття — усвідомлювати, що можеш визначати долю