Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

За кілька тижнів потому ми з Мовчуном пішли на базар, де селяни з навколишніх сіл раз на тиждень продавали продукти та різноманітні домашні вироби. Зазвичай нам вдавалося поцупити кілька яблук, пучечок моркви чи навіть склянку сметани, щедро даруючи усмішки пишногрудим селянкам.

Базар аж кишів людьми. Фермери гучно розхвалювали свій крам, жінки міряли барвисті спідниці та блузки, налякані ялівки мукали, а поросята з вереском бігали під ногами.

Задивившись на блискучий велосипед міліціонера, я наштовхнувся на високий стіл з молочними продуктами і перекинув його. Цеберця з молоком і сметаною, глечики з маслянкою — все розбризкалося навкруги. Перш ніж мені вдалося втекти, високий, багряний від люті фермер щосили вдарив мене в обличчя кулаком. Я впав і виплюнув із кров’ю три зуби. Чоловік підняв мене за шкірку, як кролика, та продовжував бити, аж поки сорочку не залила кров. Тоді він розштовхав натовп роззяв, що зібралися довкола, запхав мене до порожньої діжки від квашеної капусти й закинув на купу сміття.

Якусь мить я не знав, що робити. Чув регіт селян; від побоїв і того, що діжка котилася, в голові паморочилося. Я захлинався кров’ю і відчував, як набрякає обличчя.

Раптом я побачив Мовчуна. Блідий хлопець із тремтячими руками намагався витягнути мене з діжки. Селяни називали мене циганським волоцюжкою і сміялися з Мовчунових потуг. Остерігаючись нових нападів, він покотив діжку зі мною до колонки з водою. Кілька сільських хлопчаків бігли поруч, намагаючись зробити йому підніжку й відібрати діжку. Мовчун відганяв їх дрючком, аж поки ми не дісталися до колонки.

Просякнутий водою та кров’ю, зі скалками в спині й руках, я виповз із діжки. Мовчун підставив мені плечі, і ми пошкутильгали. Дорога до сиротинцю була болюча.

Лікар забинтував мені розбитий рот і щоку. Мовчун чекав за дверима. Коли лікар пішов, він довго розглядав моє спотворене обличчя.

За два тижні потому Мовчун розбудив мене на світанку. Він був укритий пилюкою, а сорочка прилипла до спітнілого тіла. Я збагнув, що він, мабуть, цілу ніч не був у сиротинці. Мій друг жестами наказав мені йти за ним. Я швидко вдягнувся, і незабаром ми, ніким не помічені, вислизнули з будівлі.

Мовчун привів мене до якоїсь доісторичної халупи неподалік від залізничної стрілки, де ми вилили на важіль олію. Ми вилізли на дах. Мовчун запалив цигарку, яку знайшов дорогою, і жестом наказав мені чекати. Я не знав, що коїться, але вибору не мав.

Сонце з’явилося над обрієм. З укритих толем дахів випаровувалася роса, а з-під ринв виповзали коричневі хробаки.

Ми почули свисток поїзда. Мовчун заціпенів і тицьнув кудись рукою. Я дивився, як потяг виїжджає з віддаленої імли та повільно повзе ближче. Сьогодні був базарний день, і багато фермерів сідало на перший ранковий потяг, який ще вдосвіта зупинявся в селах. Вагони були переповнені. З вікон стирчали кошики, а люди гронами висіли на сходах.

Мовчун підсунувся ближче. Він спітнів, і долоні теж мав мокрі. Хлопець весь час облизував сухі губи. Відкидав з очей волосся. Витріщався на поїзд і раптом здався мені значно старшим.

Поїзд під’їхав до стрілки. Затиснуті селяни визирали з вікон, і їхнє біляве волосся роздмухував вітер. Мовчун стиснув мою руку так сильно, що я аж підскочив. Тієї ж миті локомотив рвучко повернув убік, шалено розгойдуючись, наче його смикала якась невидима сила.

За паровиком слухняно поїхали лише два перших вагони. Решта затнулися і, наче грайливі лошата, почали застрибувати одне одному на спину, одночасно падаючи з насипу. Усе це супроводжувалося галасливим скреготом і вереском. До неба піднялася хмара диму, закриваючи все навколо. З-під насипу лунали крики та плач.

Я був приголомшений і тремтів, як телефонний дріт, в який влучили каменюкою. Мовчун розслабився. Гарячкувато обхопивши руками коліна, він якусь мить роздивлявся куряву, що повільно всідалася. Потім відвернувся і кинувся до сходів, тягнучи мене за собою. Ми швидко повернулися до сиротинця, уникаючи натовпів людей, що бігли на місце катастрофи. Неподалік лунали сирени швидкої допомоги.

У сиротинці всі ще спали. Перш ніж повернутися до спальні, я пильно подивився на Мовчуна. На його обличчі не було анінайменшого сліду напруги. Він подивився мені в очі й лагідно усміхнувся. Якби на моєму обличчі та роті не було пов’язки, я б усміхнувся у відповідь.

Протягом кількох днів у школі базікали лише про залізничну катастрофу. Газети в траурних рамках повідомляли імена загиблих; міліція шукала диверсантів, підозрюваних у скоєних раніше політичних злочинах. Над коліями крани підіймали спотворені та сплетені докупи вагони.

Наступного базарного дня Мовчун підганяв мене йти на ринок. Ми проштовхалися крізь натовп. Чимало яток залишалися порожніми, а таблички з чорними хрестами повідомляли перехожих про смерть їхніх власників. Мовчун дивився на них і радісно глипав на мене. Ми рушили до ятки мого мучителя.

Я підвів очі. Знайома ятка з глечиками молока та сметани, брусками масла, загорнутими в ганчірку, та якимись фруктами нікуди не зникла. Позаду неї, як у ляльковому театрі, виднілася голова чоловіка, що вибив мені зуби й запхав мене до діжки.

Я з болем подивився на Мовчуна. Він недовірливо витріщився на чоловіка. Упіймавши мій погляд, друг схопив мене за руку, і ми спішно покинули базар. Опинившись на дорозі, Мовчун упав у траву і закричав, наче йому було невимовно боляче. Земля заглушила його слова. Це був єдиний раз, коли я чув його голос.

19

Рано-вранці один з учителів покликав мене до кабінету директорки. Спершу я подумав, що, мабуть, є якісь новини від Гаврила, але дорогою засумнівався.

Директорка чекала на мене у своєму кабінеті разом із членом громадської комісії, який гадав, що до війни знав моїх батьків. Зі мною сердечно привіталися й запропонували сідати. Я зауважив, що обоє помітно нервують, хоча й намагаються приховати це. Я стурбовано роззирнувся і почув чиїсь голоси із сусіднього кабінету.

Чоловік із комісії пішов туди та звернувся до когось. Потім він ширше розчахнув двері. Усередині стояли чоловік і жінка.

Вони здалися мені знайомими, і я відчув, як під зірочкою на формі загупало серце. Намагаючись здаватися байдужим, я уважно розглядав їхні обличчя. Схожість була приголомшлива: вони могли бути моїми батьками. Я схопився за стілець, думки свистіли в голові, наче відбиті рикошетом кулі. Мої батьки… Я не знав, що робити: зізнатися, що впізнав їх, чи