Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

— Гульвісо, будьмо об’єктивні, фактично це ж ви взяли у нього в борг…

— Так то воно так, сеу Таркініо, але скажіть мені на Бога: якщо цей базікало не здатен оплатити вексель, якого ж біса він пропонує мені поруку? От якщо я не в змозі оплатити негайно, він має це зробити? Має. Я був свято в цьому переконаний, тому спокійно робив своє… А тут на тобі… Він вчинив дуже непорядно… Такі ось вчинки і підривають у банків довіру до нас. Якщо людина погоджується бути поручителем, отже, вона готова платити, сеу Таркініо. Та таких, як цей Раймундо Рейс, треба за ґрати за таке шахрайство кидати.

О, сеу Таркініо добре знав, до чого вся ця абсурдна Гульвісина балаканина: він намагався схилити його на свій бік і домогтися відтермінувати заборгованість. Яке ж було його здивування, коли Гульвіса раптом спокійно витягнув із кишені необхідну суму:

— Тепер ви розумієте, Сеу Таркініо, якої шкоди завдав моїй репутації цей негідник? Ніколи не варто мати справу з такими шахраями… А я ж завжди так ретельно обираю собі поручителів… Ну хто б міг подумати, що Раймундо Рейс… Ех, вік живи, вік учись, а все одно дурнем помреш…

Заплативши за векселем, Гульвіса не розорився: йому щастило всі ці дні, як ніколи досі. Весь тиждень він відчайдушно гуляв і веселився.

Але найбільший виграш випав йому напередодні. Вночі Гульвісі наснився сеу Сампайо, та він навіть не заглянув у сонник, а навіщо? — і так ясно, що в лотереї треба ставити на ведмедя; не помилився Гульвіса, як у сотні, так і в десятці чи в груповій грі — всюди випадав ведмідь. Згодом виграш подвоївся у «Табарисі». Гульвіса грав обережно, але впевнено, і весь час вигравав. Не менш спритний був і негр Ариґоф, який майже на світанку виграв у рулетку дев’яносто шість конторейсів за якісь десять хвилин.

Ариґоф виник, мов нізвідки, майже перед закриттям, незадовго до того, як круп’є оголосив останню ставку. Був він трохи понурий, адже йшов саме з «Трьох Герцогів», де програв у ронду останні гроші. Тиняючись гральними закладами, він добрів до «Табарису», останньої пристані у сумному океані зневіри.

«Табарис» був своєрідним райським закутком для азартних гравців, справжньою тихою гаванню в приміщенні готелю «Палас», казино та кабаре в одному флаконі. Тут виступали зірки естради, призабуті актриси і зовсім молоденькі виконавиці, залучені до праці з легкої руки адміністратора сеу Тито, який добирав їх на власний розсуд і був їхнім покровителем. Літніх актрис він жалів, бо чи може бути видовище сумніше, ніж далеко немолода вже актриса без контракту. Молоденьких, які, вочевидь, іще не дотягували до естради, він старанно «навчав» усіх тонкощів мистецтва любові безпосередньо у своєму брудному засмальцьованому кабінеті і дбайливо перевіряв, як вони засвоїли науку; якщо дівчата так і не вийдуть на сцену, стануть першокласними розпусницями, — воно й не дивно, після такої науки. Вночі в «Табарисі» збиралася найрізноманітніша публіка: багаті високопосадовці, пожильці та відвідувачі «Паласу», різна шушваль із дешевих шинків і нелегальних притонів, серед яких і Паранаґуа Вентура, словом, казино приваблювало всіх охочих випробувати долю в грі. До «Табарису» зазирав кожен, у кого ще не дотліла надія щось виграти того вечора, хто зважувався на «а раптом пощастить», хто випробовував останній шанс змінити всеохопну зневіру на успіх.

Ариґоф з’явився саме тоді, коли Гульвіса, оточений піднесеним натовпом, давав свій неперевершений майстер-клас першокласної гри у бакару. Зліва від нього незмінно стояв Мірандау, який час до часу випрошував у приятеля фішку, справа за його грою з цікавістю спостерігали жінки, серед них і сестри Катунди. «Швидше дай же мені фішку, друже, поки заклад іще не закрили», — попросив Ариґоф. Не зводячи з карт очей, Гульвіса недбало витягнув з кишені фішку, навіть не дивлячись, яка її вартість. То була маленька, недорога фішка, всього на п’ять мільрейсів, але негрові більшої й не треба було. Він побіг до рулетки, поставив на «26» і виграв. Потім іще двічі ставив на це число і двічі вигравав. Через десять хвилин в Ариґофа було дев’яносто шість конто, у Гульвіси — дванадцять, не рахуючи конто і трьохсот мільрейсів Мірандау.

Цієї ж благословенної ночі Ариґоф — по-британському елегантний і з претензією на поведінку англійського лорда — відразу ж замовив і оплатив пошиття шістьох костюмів із найкращого білого англійського льону. Також повернув уже досить давній борг у шістдесят мільрейсів Аристидесу Пітанзі, кравцю, пристрасному гравцю в рулетку, який, втім, боявся грати по-справжньому. Скупість не дозволяла йому робити більше однієї-двох скромних ставок за вечір, і він тинявся між столами, переживаючи за ставки інших, підказуючи, на яке число ставити, радіючи чужому везінню й засмучуючись через невдачі.

Аристидес давно вже махнув рукою на цей борг, але побачивши, як ефектно виграв його боржник, а з ним не розрахувався, забув про світські манери і при всіх гравцях і дівчатах зажадав повернути гроші. Звісно, це було дуже принизливо, проте він і оком не змигнув.

— Шістдесят мільрейсів? За костюм?.. До слова, Пітанґо, а скільки у вас коштує замовити костюм із білого лляного полотна?

— Зі звичайного лляного полотна?

— Англійського, найдорожчого, кольору яєчної шкаралупи. Найкращого з усіх, що можна придбати.

— Ну… Приблизно триста мільрейсів…

Ариґоф витягнув із кишені пачку купюр по п’ятсот мільрейсів кожна і простягнув їх кравцеві.

— Тут два конто… Пошийте мені шість нових костюмів, а з цих грошей заберіть і свої шістдесят мільрейсів. Решту я вам даю за те, що ви не полінувалися прийти і привселюдно стягнути з мене борг просто в процесі гри…

Жбурнувши кравцеві гроші в лице, Ариґоф повернувся до нього спиною. А той під насмішки жінок заходився збирати купюри.

О, Ариґоф був той іще джентльмен, а як і кожного джентльмена, його ніщо, крім гри, не цікавило; для цього бідного, мов церковна миша, чорного, аж синюватого, майстра капоейри двері готелю «Палас» були зачинені після того, як одного разу він зчинив там добрячу бійку, коли якийсь виглянсуваний татусів синочок, добряче залившись віскі, побачив бездоганно вбраного в усе біле Ариґофа, розсміявся і голосно викрикнув: «Погляньте лишень на цю мавпу, яка втекла з цирку». Зал було вщент розгромлено, а на обличчі того нахаби й досі красується слід від Ариґофового ножа.

З нагоди приголомшливого виграшу друзі влаштували святкову гулянку під пильним