Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

Старшокурсники багатьох факультетів вирішували все це дуже просто — на останньому курсі одружувалися з киянками. І не просто з киянками, а з впливовими киянками, у яких батьки працювали в партійних чи міліцейських органах, в службі безпеки або, принаймні, в торгівлі. Миронович чекав свого моменту. Він уже й намітив було досить солідну кандидатуру — донечку генерального прокурора, який тоді називався прокурором республіки. Але спритніший за нього старшокурсник перехопив її раніше. Згодом він вийшов на дочку постійного представника ООН, але й ця виявилася зарученою. Пригадує, допоміг Шор, який знав усе і про всіх.

«Є одна діваха. Киянка, — повідомив він запискою Мироновича. — Хоче вийти заміж і мати дитину».

«Це все, чого вона хоче?» — перепитав письмово Миронович під час лекції, яку читав прокурор республіки.

«Так. Одна-єдина умова», — Шор перекинув записку назад адресату.

«Вади є?»

«Також одна-єдина».

«Яка? — листувалися вони папірцями. — Пиши все одразу».

«Вона стара діва і непевна, чи може вже народжувати. Хоче спробувати. Бажаючих — "нуль"».

— Хай запросить на цю роль артиста. Якогось народного чи заслуженого. Ті люблять такі екстравагантні штучки, — порадив уже під час перерви Миронович Шорові.

— Все перепробували. Ти — її останній шанс. Думай, Мироновичу.

Заінтригований Вітольд того дня не міг дочекатися кінця занять.

— Що ти вигадуєш? — узяв Шора за лацкан картатого піджачка.

— Кандидатуру Ада знайшла. На її факультеті вчиться стара діва — тридцять два роки. Жодного разу не була замужем, абортів не робила, мастурбацією не займається.

— А ти звідки знаєш?

— Шор знає все. Медицина повідомила. Усе заросло. Непрохідні джунглі.

— Ну ти й цинік, Шор.

— Народжена в Києві, — Шор не звертав уваги на репліку Мироновича. — Має власний дім у районі Святошина, стареньку матір, яка постійно її питає, коли вона свою старість прикрасить онуками. Сподобається — можеш мати нащадка не одного, а кілька, а якщо пощастить, то бабуся отримає двійню. Ще раз кажу — думай, Мироновичу. Старшокурсники не сплять. Зовуть квітку зів’ялу Розою.

— Єврейка? — насторожився Миронович.

— А тобі хіба не все одно? Ти ж не антисеміт, коли в Аду закоханий і хочеш їй запропонувати руку і серце. Та тільки я тобі заважаю, — посміхнувся подружньому Шор. — Матимеш свою Зільберман і до чужих не залицятимешся.

Миронович зміряв Шора з голови до ніг: «Невже знає чи тільки здогадується?». Хоча сам знав — Шор знає все. «Хто володіє інформацією, той володіє усім», часто когось цитував Шор. Може, й сам себе.

— Її хоч здалеку можна побачити? — поцікавився Миронович.

— У Ботанічному саду.

— Я серйозно.

— А навіщо здалеку? Здалеку всі левади зелені. Ти можеш її навіть помацати, якщо візьмеш пляшку шампанського, коробку цукерок, і вона з тієї пляшки вип’є хоча б один бокал.

— А як практично? Я вже готовий.

— Ада бере цю благородну місію на себе. Я беру квитки, ти ведеш нас в кіно. Після видовища Роза запрошує нас до себе, на хліб. Простіше кажучи, на пікнік, — сміючись, каламбурив Шор. — Поки вона готує з мамою картоплю по-святошинському і смажить яєчню по-верховинському під твоє шампанське, ми безкоштовно слухаємо святошинських горлиць, вивчаємо колір пір’я сойок і, якщо пощастить, побачимо ще й білочок, що лущать соснові шишки на Третій просіці української столиці, — закінчив свій монолог Ед.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Миронович.

— Слухай ти, неантисеміте. Ти мене ображаєш. Перед тим, як встромити приятелеву голову в петлю, я маю спочатку свою голову туди засунути і перевірити, чи достатньо міцна мотузка. Я цю красуню бачив і, гадаю, аби вона років десять-дванадцять не перебирала женихами, як Ада трусиками, вона могла б давно вийти за лейтенанта піхотного полку і тепер називатися генеральшею. Але красуні себе часто переоцінюють і так само часто залишаються при бубнових інтересах. Тепер вона мріє про програму-мінімум, і якщо ти, Мироновичу, її не виконаєш, ти й сам можеш лишитися при тих же інтересах. Бо в неї вже з’явився дублер — колишній тренер київського «Динамо». Але вона не певна, що в його віці він може стати татом, коли він їй в дідусі годиться.

У неділю опівдні чудова трійка сіла у святошинський трамвай і помчала назустріч долі Вітольда Мироновича. Ада постійно заливалася з жартів і каламбурів Шора і говорила, що вона вийде за нього заміж тільки заради того, що в нього є почуття гумору і вона сподівається, що він ще й матиме колись гроші.

Довготелеса Роза чекала їх на вході до кінотеатру «Екран» і чомусь безпричинно посміхалася. На ній звисала коротка (не за віком, як здалося Мироновичу) темно-зелена спідничка, фіолетова кофточка і біляве волосся, заплетене позаду голови своєрідним перевеслом. Щось на зразок українських селянок. «Ім’я Роза, — подумав про себе Вітольд, — їй зовсім не пасувало. Швидше — Марія, Маруся, Христя, Галька».

За своєю статурою Роза нагадувала фотомодель сезону десятирічної давності. Мала рівні, хоч дещо худі ноги і ступні великого розміру. Скидалося враження, що вона по святошинській траві босоніж бігала більше, ніж треба, збивала ногами росу і ногам ніякі черевики не заважали рости до рівня чоловічих. Окрім усіх своїх чеснот і приємних рис колись досить-таки привабливого личка, Роза мала ще й один недолік, який дещо пасував до розміру її черевиків — це чоловічий голос. Щось середнє між баритоном і басом. Це чи не найбільше насторожило Мироновича.

Але після перегляду фільму, з якого він запам’ятав тільки назву картини і то наполовину, бо потім довго повторював: «Щось там на Плющисі», вони пішки добралися до приватного Розиного будинку, що стояв між вічнозелених сосен, недалеко від Брест-Литовського проспекту і справляв на Мироновича гарне враження. Особливо йому сподобався гамак,