Читати книгу - "Тарас Бульба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це проворна, видко, птиця! — сказав винник, котрого щоки впродовж усієї цієї розмови безперервно заряжалися димом, як облогова гармата, і губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. - Такого чоловічка, про всяк случай, не зле б і при винниці тримати. А ще краще повісити на вершку дуба замість панікадила.
Такий дотеп здався не зовсім дурним винникові, і він тут таки намислив, не чекаючи схвалення від інших, винагородити себе хрипким сміхом.
На цей час підходили вони до невеликої, майже геть ік землі похиленої хати; цікавість у наших подорожан зросла. Всі стовпилися біля дверей. Писар добув ключа, забряжчав ним коло замка; та це був ключ од скрині його. Засунувши руку, почав він довбатися і сипати лайкою, не знаходячи його. «Тут!» — сказав він нарешті, нагнувшись і витягаючи ключа десь із глибини просторої кишені, припасованої до пістрових його шароварів. На цім слові серця в наших героїв, здавалося, злились в одно, і це величезне серце забилось так сильно, що нерівний стукіт його не був заглушений навіть брязкотом замка. Двері одчинились, і... голова зробився блідий як полотно; винникові зробилося холодно, і волосся його, здавалось, хотіло полетіти на небо; жах зобразився на писаревім обличчі; десяцькі поприростали до землі і не в змозі були стулити дружно роззявлених ротів своїх: перед ними стояла зовиця.
Вражена не менше за них, вона, проте, схаменулась і зробила порух, щоб підійти до них.
- Стій! — закричав нестямним голосом голова і захряпнув за нею двері. — Панове! Це сатана! — продовжував він. — Огню! Мерщій огню! Не пошкодую казенної хати! Пали її, пали, щоб і костей чортових не зосталось на землі.
Зовиця криком кричала, чуючи за дверима грізний той вирок.
— Що це ви, братця! — сказав винник. — Слава Богу, волосся у вас мало не в снігу, а й досі розуму не нажили: од простого вогню відьма не загориться! Тільки огонь з люльки може запалити перевертня. Стривайте, я зараз усе владнаю.
Та теє мовивши, висипав жар із люльки у віхоть соломи і заходився роздмухувати її. Розпач додав тим часом духу бідолашній зовиці, і вона почала голосно благати та переконувати їх.
— Стривайте, братця! Навіщо даремно гріха набиратись; може, це й не сатана! — сказав писар. — Коли воно, тобто теє саме, що сидить там, згодиться перехреститись, так буде нам певний знак, що не чорт.
На це пристали.
— Цур, сатано, — казав далі писар, притулившись губами до щілини в дверях. — Як не поворухнешся з місця, то ми відчинимо двері.
Двері відчинили.
— Перехрестись! — сказав голова, оглядаючись позад себе, начеб вибирав безпечне місце на випадок ретиради.
Зовиця перехрестилась.
— Що за чортовиння? Справді, це зовиця!
— Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, до цієї конури?
І зовиця, схлипуючи, розказала, як серед улиці схопили її хлопці на оберемок і, хоч вона й вельми пручалась, увіпхнули в широке вікно хати й віконницю за нею забили. Писар глянув: завіси од широкої віконниці одірвано, і тільки зверху прибита вона дерев’яним брусом.
— Начувайся ж, сатано одноокий! — скрикнула вона, підступивши до голови, що подався трохи назад і все ще продовжував вимірювати її своїм оком. — Я знаю твою задумку: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб вольніше було волочитись за дівчатами, щоб не було кому бачити, як дуріє сивий дід. Думаєш, я не знаю, про що ти цього вечора говорив із Ганною? О! я знаю все! Мене трудно ошукати й не такій дурноверхій головешці, як твоя. Я довго терплю, та потім не прогнівайся...
Сказавши це, вона показала кулака і швидко пішла, зоставивши в остовпінні голову. «Ні, тут не на жарт сатана вплутався», — думав він, шкребучи собі тім’я.
— Спіймали! — гукнули, заходячи в цей час, десяцькі.
— Кого спіймали? — спитав голова.
— Чорта у вивернутім кожусі!
— Давайте його сюди! — закричав голова, схопивши за руки приведеного бранця. — Ви показились: та це п’яний Каленик!
— Що за напасть! в руках наших був, пане голово! — відповідали десяцькі. У приулку обступили нас кляті хлопці, та ну танцювати, шарпати, висолоплювать язики, виривати з рук... дідько з вами!.. І як ми схопили цю ворону замість нього, Бог святий знає!
— Властю моєю і всіх мирян дається повеління, — сказав голова, — зловити зараз же цього розбійника, а оним способом і всіх, кого найдете на вулиці, і привести на розправу до мене.
— Змилуйся, пане голово! — закричав дехто, кланяючись у ноги. — Коли б ти бачив, що то за пики: нехай нас Бог поб’є, і родились ми й хрестились — не бачили таких бридких мармиз. Чи далеко до гріха, пане голово, перелякають добру людину так, що опісля жодна баба не візьметься виливати переполох.
— Дам я вам переполоху! Що ви? не хочете слухатись? Ви, певне, за ними руку тягнете! Ви бунтарі? Це що?.. Та що це?.. Ви розбишацтво тут заводите!.. Ви... Я донесу комисарові! Зараз же! чуєте, зараз же. Біжіть, летіть птицею! Щоб я вас... Щоб ви мені...
Усі розбіглись.
V
УТОПЛЕНА
Ні про що не турбуючись, без уваги на розіслані погоні, призвідник усієї тієї колотнечі помалу підходив до старого будинку та ставу. Не треба, певне, й казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс проти місяця. Нерухомий став повіяв холодком на стомленого пішоходця і звабив його відпочити на березі. Скрізь було тихо; в глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов’їне щебетання. Нездоланний сон почав швидко склепляти йому зіниці; стомлене тіло от-от ладне було впасти в забуття й заніміти; голова
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас Бульба», після закриття браузера.