Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Частий третя

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігать видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

Ліна Костенко

Розділ 67

— Не пощастило, — жалкував Слава, дивлячись за вікно. — Усе приготував для ночівлі на природі біля вогнища, а погода знову зіпсувалася.

— Не назавжди, — зауважила Марина. — Поруч із тобою добре будь-де.

— М’ясо замариноване в холодильнику.

— Нічого з ним до завтра не станеться.

— Гадаєш, уночі передощить, а зранку розпогодиться?

— Не знаю й не забиватиму собі цим голову, — відмахнулася Марина. — Нехай буде так, як має бути. Природі байдуже до наших забаганок.

— Ми випросимо у неї погожу днину? — запитав він, підійшовши до Марини.

Йому подобалося зазирати їй у вічі. Вона мала світлий і відкритий погляд, у очах читався настрій, і смуток, і радість, і захоплення, і кохання. Слава відчував, що Марина кохає його так, як буває раз за життя. Чоловік і сам ладен був дістати зірочку з неба, аби подарувати цій простій і водночас неймовірній жінці. Йому зустрічалися набагато привабливіші, стрункіші та молодші жінки, але у Марини було те, чого вони не мали, — щирість і природність. Серце щеміло від самої думки про те, що незабаром йому доведеться звикати до життя без теплого, закоханого погляду його Маринки, без її голосу, гарячих і ніжних вуст. Слава був певен: день, коли йому доведеться відкрити Марині правду, стане останнім для них спільним. Марина не пробачить, а він житиме із провиною, що розбив серце цієї жінки, не зміг зробити її щасливою.

— Чому ти так дивишся? — запитала Марина.

— Як?

— З ніжністю і сумом.

— Так вийшло, — відповів, а сам подумав: «Вона відчуває навіть мій погляд».

— Як ти гадаєш, можна розпалити камін?

— Тобі холодно?

— Ні, але я ніколи не сиділа біля каміна, — зізналася Марина. — Як на мене, це не менш романтично, ніж біля багаття під зоряним небом.

— Любиш дивитися на вогонь?

— Мені здається, всі люди люблять, — промовила Марина. — Наші предки колись жили у печерах, вогонь зігрівав їх, а вони подовгу споглядали його, лишивши нам у спадок таке вподобання.

— Я пішов по дрова, — сказав Слава.

Вони сиділи на підлозі, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно облизують і поїдають сухі поліна. За вікном шаленіла негода, а вони насолоджувалися затишком і спокоєм. Двоє закоханих слухали потріскування дров, як найчарівнішу мелодію світу, бо та була лише для них. Слова здавалися зайвими.

Розділ 68

Анатолій вирішив знову з’їздити на дачу, аби зустрітися із Залізничим. Він пожалкував про це, щойно звернув із заасфальтованої дороги на ґрунтову. Після нічного дощу земля не встигла висохнути, увібрати в себе живильну небесну вологу й тримала на своїй поверхні великі та глибокі калюжі. Його стара автівка час від часу буксувала, зовсім повільно рухаючись уперед. Анатолій залишив машину метрів за триста до дачі, щоб підійти нечутно, і не прогадав. Підкравшись до подвір’я Сироватки, він побачив у дворі Миколу.

— Доброго дня вам! — привітався слідчий. — Ви вже повернулися?

Чоловік закліпав очима, розгубившись, але швидко опанував себе й відповів:

— Повернувся, як бачите.

Микола відразу здогадався, хто перед ним. Провівши багато років за ґратами, він безпомилково пізнавав серед цивільних мента.

— Зайти дозволите?

— Прошу! — не відмовив чоловік.

Слідчий ступив на подвір’я, показав посвідчення.

— Що вам потрібно? — запитав Микола.

— Ви щось знаєте про вбивство жінки поблизу вашого будинку?

— У мене немає будинку.

— Поблизу будинку вашої співмешканки Сироватки Єлизавети, — уточнив слідчий.

— Що я маю знати? Чув, що вбили жінку. Про це все місто гуде. А ще знаю, що затримували Коляна, перепрошую, не знаю прізвище того нещасного чоловіка, а потім відпустили. Що ви ще хочете почути?

Слідчий Жировський пояснив, що мешканці провулку того ранку бачили Миколу біля будинка Єлизавети. Микола зрозумів, що опиратися чи брехати марно.

— Так, я був того дня у будинку Єлизавети, але жінку не вбивав, — сказав він.

— Збирайся, поїдемо до відділку, там розберемося, убивав чи ні, — звелів йому слідчий.

— Я зібраний. Ходімо!

Лізка вискочила з будинку, метнулася до слідчого.

— Ти навіщо його арештовуєш?! — несамовито закричала вона. — Якщо людина помилялась у житті, то тепер можна на неї всіх собак вішати?!

— Та заспокойтеся ви!— Анатолій зробив крок назад. — Нікого я не заарештовую, а затримую до з’ясування обставин.

— Він своє відсидів! То дайте нам спокій! — не вгамовувалася жінка.

Цуценя вибігло з будиночку та й собі почало дзяволіти на чоловіка.

— Лізко, заспокойся, — попросив Микола. — Я ні в чому не винний, швидко повернуся.

— Не пущу! Не віддам менту! — не вгавала жінка.

Лізка вхопила Миколу за руки й тягла до будинку.

— Вони тебе посадять і прізвище не запитають! — голосила жінка.

— Якщо не винен, то навіщо його садити? — заперечив слідчий.

— Мовчи, мент смердючий! Я вас знаю! Вам показники псувати не можна, то знайшли невинувату людину й одразу за грати?! — верескнула Лізка йому просто в обличчя. — Гадаєш, перед тобою дурна баба? Я закони знаю і свого доб’юся. Затям собі!

— Лізко, я повернуся! Обіцяю! — говорив жінці Микола. — Ти себе бережи й нашу Доню.

— Миколко, я все зроблю, як ти скажеш, ти тільки повертайся швидше, я чекатиму! Чуєш мене? — схлипуючи, крізь сльози прошепотіла Лізка.

Микола пішов зі слідчим. Він ураз якось поменшав, згорбатів, поник. Лізка взяла на руки цуценя, пригорнула до себе.

— Доню, лишилися ми самі, — примовляла вона, ллючи гіркі сльози. — Забрали нашого Миколку, сироти ми.

Лізка стояла на подвір’ї, доки чоловік не зник