Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 70
Перейти на сторінку:
class="p1">Галя плакала. Гірко, гірко плакала. Сльози струмками текли по щоках, падали на сорочку і аж додолу. Вона здійняла очі на Максима.

— Ніколи. Чуєш, Максиме, ніколи я не зречусь тебе, коханий. Нехай чим би це мені не загрожувало. Під страхом смерті і мук я не зречусь тебе ніколи. Ти теж моє життя. Я тебе кохаю.

Вони міцно обняли один одного, як у тому садочку в день весілля. Обнялись і плакали.

— Тоді пора, Галю, пора, серденько.

Максим дістав із-за пояса татарського ножа, закотив рукав.

Удар по венах. Линула кров.

— Пий, — подав Галі зап’ястя.

Вона доторкнулась до рани міцним поцілунком. Кілька хвилин. Усього кілька хвилин.

Сонце ось-ось сховається.

Жінка відпустила руку.

Губи, обличчя, сорочка — усе в свіжій крові. Відійшла, присіла навпочіпки, обхопила голову руками.

— Чого так болить під очима?

— То ріжуться ікла…

ІV

Грозовий фронт накрив Конотоп. Дощ, блискавиці й шквальний вітер. Холодно, як у могилі. Зв’язкові козаки то прибувають, то відбувають від сотенної канцелярії. Скрізь шум, ґвалт, іржання коней і ляскіт зброї.

Якийсь приземкуватий козак пробирався щосили через юрбу сторожі, все гукав, просився до полковника цієї ж хвилини. Сторожа його не пускала, але він увірвався всередину, кричав іще на вході: «Пустіть! Пустіть! Ви ж не бачили, що там! Святі угодники, ой, що там!»

— Що тобі, хлопче? — гукнув полковник Гуляницький, скочивши з-за столу. — Я зайнятий, не бачиш?

— Пане полковнику, та ой леле, що робиться!

— Де?

— На майдані, там тих чужих набрело, там їх, ох-хо-хо, там їх сотні.

— Та ти чи чумний, які сотні в дідька?

— Ось вам хрест святий! Клянуся, пане сотник! Там військо! У них зброя, там…

— Що, кажи вже!

— О-о!..

Але козак уже нічого не зміг сказати. Очі широко розплющені, рот роззявлений, аж наче волосся стало дибом

— Коня мені давайте! На майдан швидко! — гримнув Гуляницький.

* * *

Ви ще не бачили страху. Оце він, справжній страх, тут, у містечку Конотопі, на майдані.

Сотні постатей у чорних вишитих сорочках, дехто в накидках із каптурами, у всіх довгі масивні мечі за спинами, страшенно бліді обличчя. Усі вони навіть не поворухнуться. Усі вони стоять і навіть не відводять очей від щойно збудованого помосту під двома чорними стягами.

Хвилина очікування — і ось на помості з’являється низенький чоловік. Повертається обличчям до чіткої шеренги постатей. До своїх полків. І сотні вуст викрикують: «КарА, ГосударЬ!!!»

І сотні рук здіймаються в бік обрію.

Чоловік мовчить і дивиться на шеренги. Хвильку чи дві. Тоді починає свою небагатослівну промову:

— Брати і сестри! Віками нещасна комашня, що називає себе людьми, ганьбила і нищила наш рід, плювала і глузувала з нас. Знищувала наш світ.

— Убити, наш ГосударЬ!

— Але надходить кінець, брати і сестри, близький тому кінець, і ми тепер уже нові. Давайте тепер ми заллємо кров’ю їхні ріки. Давайте тепер, брати і сестри, заповнимо трупами їхніми землю. Підімте, брати і сестри, їсти дітей їхніх!

— Смерть, мій Государю! ТО Є СмертЬ!

— Скоро впадуть вони од страху свого перед нашим могутнім родом.

— Страх, мій Государю! ТО Є СтраХ! ТО Є КарА, мій Государю!

— Падуть, брати і сестри, міста їхні, держави їхні, народи і віри.

— ТьмА, Государю! ТО Є ТьмА наша!

— І будемо ми, брати і сестри, як тіні у нічному небі.

— ТінЬ!

— Ідіть, захлинайтесь їхньою кров’ю!

— КарА! НаШ ГосударЬ!

Ви ще не бачили страху. Сотні мерців у небі над Конотопом. Сотні тіней у чорному, як смерть, небі. Легіон Захарчука линув на південь.

V

Стримуючи радощі з того, що вирвався з-під опіки нерозважливого Пожарського, добірний загін Івана Безпалого мчав до села Підлипне в урочище Таборище у ставку Трубецького. Саме ця сотня козаків випадково стала свідками розвороту двох частин легіону Ксені в небі над Соснівкою, що саме прямували в район розташування російських військ.

Сам Безпалий протер очі, бо не йняв їм віри — коло двох сотень постатей на великій висоті стрімко рвонули на Соснівку.

— Ну точно на нещастя ознаменування, — кинув один із козаків.

— А мо й на щастя, — байдуже промовив наказний. — Поїхали. Нікому про се видіння не доповідати.

Максим зібрав людей — жителів села, тих, хто ще залишився. Обабіч юрби селян стояло все його воїнство, щойно прикликане Степаном з того світу. Старі й молоді козаки в поношених жупанах та шароварах, зі слідами давніх битв на обличчях і руках — опіки, кіптява, порізи, синці, шрами, рубці від куль і шабель. У деяких були добре видні смертельні рани — наскрізні дірки у тілі чи перерізані горла.

— Слухайте, шановні! — Максим повів річ. — Вчорашня різня — ше не кінець. Це тільки початок. Сюди дещо наближається. Воно має на меті знищити село. Та у нас все ж є деякі сили. Ми будемо оборонятися. Але мушу вас усіх попередити: я не знаю, чи нам вдасться відбити напад.

— То треба тікати, — загомонів натовп. — Треба кидати село. Тікаймо до москалів чи будь-куди! Нащо ж чекати смерті?

— Думайте, про шо мовите, шановні. Ви навіть не уявляєте розмірів того лиха.

— То тим більше треба тікати! — дід Мокій із юрби, колишній Галин господар. — Хто вистоїть проти подібної навали?

— Вам нікуди тікати! Пішки чи на конях ви проїдете декілька верстов, хай так. Легіонери покриють цю відстань летом менше ніж за хвилину. Вони передавлять вас, як комашню! Отже так, шановні: я нікого не тримаю, але тікати — це смерть.

Максим підійшов до козаків.

— Ну шо, товариство-добродійство, до бою готові?

— Так, отамане! Готові як ніколи!

— Ти зі мною, Степане?

— Та я завжди з тобою, отамане.

Побратими обнялись і поплескали один одного по плечах.

— Ну добре, тоді збираймося.

До гурту підійшла якась бабуся згорблена, старенька-старенька. Кинулась через юрбу до молодого хлопця з раною наче від шаблі на шиї. Козаки зупинили…

— Остапе! Остапе! Це ж ти, коханий мій наречений, Остапе! — бабуся обливалася слізьми — стільки років пройшло, любий! А наче вчора вінчались ми у церкві Пилипівській! А ти ж і поїхав! Поїхав на свою Січ роз трикляту, відразу ж після цього поїхав і не повернувся! Не повернувся, Остапе! А я ж тебе чекала усе життя! Усе життя, любий! Скільки я сліз гірких

1 ... 58 59 60 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"