Читати книгу - "Друга одіссея"

Повернулися невагомість і тиша. Обидва кораблі вибухнули радісними вигуками. Та веселощі швидко вщухли, бо екіпажу належало виконати багато роботи, до того ж швидко.

Флойд боровся зі спокусою піти до герметичного люка, щоб привітати Чандру та Керноу, щойно вони піднімуться на борт «Леонова». Проте там він би лише заважав усім — біля герметичного люка й так зібрався цілий натовп: Макс і Саша готувалися до можливого виходу в космос, та й трубку, що сполучала два кораблі, мали от-от роз’єднати. Краще чекати нагоди привітати героїв у вітальні. Полегшення, яке відчував Флойд, невпинно зростало. Уперше за тижні він міг забути про свій пульт вимкнення комп’ютера. Ця штуковина так і не знадобилася; Еал виконав свою місію бездоганно. Якби він забажав, то відтоді, як «Діскавері» вичерпала запас свого палива, він міг би взагалі не впливати на місію.

— Усі на борту, — виголосив Саша. — Люки задраяно. Я збираюся підірвати вибухівку.

Коли здетонувала вибухівка, не почулося жодного звуку. Це здивувало Флойда: він чекав на якийсь шум, що передавався б через троси, туго напнуті між кораблями. Але, без сумніву, усе спрацювало за планом, бо «Леонов» кілька разів здригнувся, немов хтось постукав йому по корпусу. За хвилину Василій запустив двигуни на одне коротке запалювання.

— Ми вільні! — закричав він. — Сашо, Максе, ваша допомога не знадобиться! Усі мерщій по гамаках — запалювання за сто секунд!

Тепер Юпітер відкочувався назад, а за вікном з’явилася дивна нова фігура — довга, схожа на скелет, рама «Діскавері», навігаційні вогні досі світилися, поки корабель відпливав від них в історію. Проте часу для сентиментальних прощань не залишилося, менш ніж за хвилину почне працювати двигун «Леонова».

Флойд ніколи не чув, як він працює на повну потужність, і йому кортіло захистити свої вуха від протяжного реву, що тепер заполонив Усесвіт. Конструктори «Леонова» не стали навантажувати корабель звукоізоляцією, яка знадобиться лише кілька годин у подорожі, що триватиме роки. Вага тепер здавалася величезною, хоч заледве досягала чверті того, до чого він звик за все своє життя.

Менш ніж за хвилину «Діскавері» зник позаду, але сяйво сигнального маяка можна було розгледіти до того, як корабель щез за обрієм. Іще раз Флойд нагадав собі: «Я облітаю навколо Юпітера, цього разу набираючи швидкість, не можна втрачати цієї нагоди». Він глянув на Женю, яку було видно в темряві, вона притислася носом до оглядового ілюмінатора. Чи вона також згадала той випадок, коли вони ділили між собою спальник? Цього разу небезпеки того, що вони згорять, не було, чи принаймні вона не боялася такої долі. Тепер без сумніву, завдяки Максові й, можливо, також Вальтеру, Женя здавалася впевненішою і веселішою, ніж на початку мандрівки.

Дівчина, напевно, відчула, що він за нею спостерігає, тож обернулась і всміхнулася, жестом вказавши на хмари, що котилися внизу.

— Дивіться! — гукнула вона йому на вухо. — У Юпітера новий місяць!

«Що вона намагається сказати? — не второпав Флойд. Женина англійська досі залишалася слабкуватою, але вона не могла помилитися в такому простому реченні, як оце. — Я певен, що розчув її правильно, але вона вказує додолу, а не вгору».

А потім він зрозумів, що пейзаж одразу під ними став значно яскравішим; Флойд міг навіть розрізнити жовте й зелене, яке доти було незримим. Щось набагато яскравіше, ніж Європа сяяло на хмари Юпітера.

Сам «Леонов», яскравіший, аніж полуденне сонце Юпітера, розквітнув оманливим світанком над світом, який полишав назавжди. Стокілометровий стовп розжареної плазми слідував за кораблем, вириваючись із двигуна Сахарова й розсіюючи залишки енергії у вакуумі космосу.

Василій зробив оголошення, але слова не розібрати. Флойд глянув на годинник: так, це має відбутися саме зараз. Вони досягли потрібної швидкості, щоб відірватися від Юпітера. Гігант їх ніколи не впіймає.

А потім за тисячі кілометрів попереду в небі з’явився гігантський вигин сліпучого світла, повен блаженних обіцянок, мов веселка на Землі. За кілька секунд Сонце зійшло привітати їх — те прекрасне Сонце, яке відтепер ставатиме яскравішим і ближчим щодня. Ще кілька хвилин постійного тяжіння — і «Леонов» без вороття стане на шлях довгої мандрівки додому.

Флойд відчував неймовірне полегшення. Незмінні закони небесної механіки проведуть його крізь внутрішню Сонячну систему повз переплутані орбіти астероїдів, повз Марс — нічого не зупинить його на шляху до Землі.

Переживаючи ейфорію цієї миті, він забув про загадкову чорну пляму, що поширювалася на поверхні Юпітера.

Розділ 49. Пожирач світів

Вони побачили її наступного ранку за корабельним часом, коли пляма вийшла на денний бік Юпітера. Площа темряви розширилася настільки, що закривала більшу частину планети, нарешті вони могли неквапливо дослідити її в деталях.

— Знаєте, що це мені нагадує? — спитала Катерина. — Так вірус атакує клітину. Фаг упорскує своє ДНК в бактерію, а потім розмножується, доки не поглине її всю.

— Ти припускаєш, — недовірливо мовила Таня, — що Заґадка пожирає Юпітер?

— Принаймні це має саме такий вигляд.

— Не дивно, що Юпітер починає скидатися на хворого. Проте водень і гелій не надто поживна дієта, а іншого в його атмосфері обмаль. Лише кілька відсотків.

— Кілька відсотків для Юпітера — це квінтильйони тонн сірки, вуглецю, фосфору та всякого іншого з нижнього рядка періодичної таблиці, — зазначив Саша. — У будь-якому разі ми говоримо про технології, які, напевно, роблять те, що не заперечує закони фізики. Якщо є водень, чого ще треба? З відповідними ноу-хау, з цього елемента можна синтезувати всі інші.

— Вони пожирають Юпітер, це безперечно, — сказав Василій. — Гляньте на це.

Він збільшив на екрані телескопа один з міріадів однакових прямокутників. Навіть неозброєним оком можна було помітити цівки газу, що їх усмоктували менші грані плити. Чимось схоже на те, як залізна тирса роїться навколо полюсів магнітів.

— Мільйон пилосмоків, — завважив Керноу, — всотують у себе атмосферу Юпітера. Але навіщо? І що вони з нею робитимуть?

— А як вони розмножуються? — запитав Макс. — Ви зафіксували сам процес?

— І так, і ні, — відповів Василій. — Ми надто далеко, щоб розглянути деталі, але це щось подібне до ділення амеби.

— Ви маєте на увазі, вони діляться навпіл і частини доростають до відповідного розміру?

— Нєт. Маленьких Заґадок не існує, здається, вони ростуть, доки не стануть удвічі товщими, а потім розділяються посередині, утворюючи ідентичних близнюків. Цикл повторюється приблизно через кожні дві години.

— Дві години! — вигукнув Флойд. — Не дивно, що вони поширилися більше ніж на половину планети. Це ж хрестоматійний приклад експоненціального зростання.

— Я знаю, що це таке, — сказав Терновський