Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Чара погоджується. У телефонному режимі питання швидко вирішується, хлопці прощаються, і темно-сірий танк залишає двір.

Кір заходить у кухню і, вимивши наспіх руки, як ні в чому не бувало сідає за стіл. Навіть їсти починає, хоча я не поспішаю займати своє місце. Напружено спостерігаю за ним, ламаючи голову над тим, чи обґрунтована моя тривога.

- Щось не так? - зауважує мою, очевидно, дивну поведінку Бойка. У всьому турбіна, а тут прям якесь гальмо - півтарілки спустошити встиг. - Ти чому не їси?

- Апетит пропав, - кидаю різкувато.

Якийсь псих мене бере, і образа захоплює. Розвертаюся і йду, щоб не розплакатися. Кирило наганяє в спальні, і в цей момент прямо бісить, що не дає сховатися.

- Що сталося? - змушує обернутися.

А за мить і зовсім свою улюблену тактику застосовує - підтягує мене до стіни, фіксує і заглядає в очі.

- Говори, - вимагає хриплувато.

Погляд бігає по моєму обличчю. Хвилюється. Це мене трохи заспокоює.

- Чому ти не кажеш, що Чарушин приїжджав? І з ким він був?

- Ні з ким.

- Я бачила!

- Бачила - мовчи.

Така відповідь мене не влаштовує.

- Це хтось із твоїх...

- Кого моїх? - примружується Бойка.

- Подружок!

Напираючи, несподівано затискає мені рот долонею. Я злюся і намагаюся відштовхнути, але це, звісно ж, виявляється просто марною спробою.

- Не смикайся, - приглушено видихає Кір.

Присувається так близько, що світло собою закриває. Рука зникає, коли я втикаюся обличчям йому в шию. У розгубленості завмираю, коли він відклеює мене від стіни й обіймає. Гладить по спині, ніби у спробі розради. Я маю оцінити цей жест, але в той момент відчуваю надто сильне замішання.

- Не моя це... дівчина, - видає трохи пізніше. - Чари.

- Але ти був здивований... Чому?

- Просто не очікував.

- Ні, тут щось інше, - наполягаю я і навіщось міцно-міцно його обіймаю. Притискаюся губами до шиї, вдихаю і на мить застигаю в очікуванні його тремтіння. Вона з'являється, і я видихаю - працює. - Щось інше... Ти був дуже здивований! А Чара так взагалі!

Кір, вочевидь, згадує цей момент, тому сміється.

- Скажи мені! - вимагаю я. - Що за таємниця? Чому ви її приховуєте?

Штовхаючись кулаками, відстороняюся, щоб подивитися в очі.

- Не можу сказати.

А сам прям напідпитку!

- Чого ти так гасишся?

- Смішно, тому й гашуся.

- Дуже красиво - сміятися поодинці!

- Бля, Центуріон... - видає між сміхом. А потім раптом притискається до мого обличчя і додає якимось дивним інтимним тоном: - Не мудруй.

- Захочу і буду...

- Уже хочеш? - явно не те, що я, має на увазі.

Підтверджуючи мої здогадки, тиснеться до мене своєю ерекцією.

- Не змінюй тему... Розповідай!

- А ти настирлива!

- Не можу зрозуміти: ти просто дивуєшся чи ображаєш?

- Схвалюю. Але не зараз.

- Дуже зручно!

- Реально, Центуріоне... Не бузи, окей? Секрет не мій, а Чари. Не можу сказати, хоч ріж.

Не стільки слова, скільки тон заспокоює мене. Чується він мені якимось м'яким і ласкавим, хоча голос Кіра сам по собі грубуватий.

- Тоді... - хвилювання поступається місцем азарту. Саме він кричить усередині мене щось на кшталт: "Дай ще!". І я перекладаю цей посил у слова: - Якщо хочеш, щоб я припинила допит, натомість секрету Чари розповідай якийсь свій!

Бойка присвистує. Голосно і здивовано.

- П'ять балів, Варенику, - схвально киває.

- Говори, давай!

- Гаразд, - стискаючи долонею мою потилицю, притискається чолом до перенісся. - Увага. Біг сікрет, - шепоче, а в мене тремтіння по шкірі злітає. - Я тебе...

Тягне повітря - повільно і глибоко, ніби насилу наважується на цей прорив.

- Взимку в море стрибати легше, так? - розумію я.

Бойка хмуриться і киває. У мене ж серце вилітає.

- Ну? Продовжуй...

- Це слово є у твоєму прізвищі, - вимовляє ще тихіше. Низько й сипло. Як зазвичай, замість голосу диханням кричимо. І серце в Кіра точно так само шалено, як у мене, калатає - знаходжу його долонею. - Розумієш?

- М-м-м... Любов чи мир?

- На хрін мені мир, Центуріоне? Я завжди за війну, - цей шепіт проходить по всіх моїх нервах. А погляд вогняною хвилею вривається в душу. - Загалом, я тебе... Все.

- І я тебе все.