Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Понеділок розпочався з готування сніданку. Розповіді Ніколаса про вчорашню неймовірну яєчню так вразили молодь, що всі зажадали також скуштувати "людську їжу". Щоб полегшити Златі роботу, ціла купа добровольців робила салат, різала хліб, сервірувала, а від неї вимагалося лише одне: дванадцять порцій яєчні. Ольга теж висловила бажання скуштувати, бо вчора її порцію з'їли Максим з Ніколасом. Як можна відмовити вагітній?

Артур споглядав з їдальні всю цю метушню, і лише коли перша пательня з шістьма порціями розійшлася по тарілках, і молодь (два Іллі, Денис, Петер, Майкл і Ольга) таки всілася смакувати "людську їжу", він зміг дістатися до СВОЄЇ Злати. Підійшовши, він легенько поцілував її в шию, дівчина здригнулась і перелякано озирнулась, чи ніхто не бачив. Але ті, хто був в їдальні, були зайняті сніданком, а ті, хто ще не отримав свою порцію, розмовляли в дальньому кутку й не могли нічого побачити.

— Доброго ранку ближче, не хвилюйся, ніхто нічого не бачив.. До тебе просто не підступитися сьогодні.

— Привіт. Так, щось дуже людно зранку на кухні. Добре, що Стелла Аркадіївна не бачила цього всього, — Злата усміхнулася.

— Злато, це дуже смачно! Дякую! Якщо Артур проґавить свій шанс, я з тобою одружуся! — крикнув лисий Ілля, озирнувшись назад, на нього одразу ж цикнув Борис з дальнього кутка, але хлопець не зважав.— Я серйозно!

— Не проґавлю, не переживай, — відповів Артур.

— Ти можеш виявитись застарим для неї, — ніяк не заспокоювався хлопець.

— Ти снідай, Іллє, не відволікайся. Молодий організм потребує матеріали для росту, особливо такий юний, як у тебе, — не лишився в боргу Артур.

— А я, між іншим, ровесник Злати. І старший за неї на три дні. Вона народилася 15 березня, а я 12. А з декого скоро вже потерть буде сипатися! — Ілля скорчив гримасу.

— Ти за мене не хвилюйся.

— Хлопці, годі вам чубитись, — сказала Оля.— Дайте спокійно поснідати.

— Але ж Артур застарий для Злати, — не вгамовувався Ілля.

— Принаймні, вітру у нього в голові поменше, ніж у декого, не будемо тицяти пальцями, — підійшовши до столу і примруживши одне око на лисого, сказав Ніколас.

— Те, що я молодий, ще не значить, що у мене в голові вітер, — огризнувся Ілля.

— Ага, а хто ото вчора сестрам в Лубнах по вухах їздив? — засміявся його тезка.

— Просто розмовляв, — лисий прийняв незворушний вигляд.

Злата тим часом приготувала наступні шість порцій і Артур допоміг їй розкласти все по тарілках. Всі всілися за стіл снідати. Артур сів біля Злати.

— А отих бісквітів більше нема? — поцікавився лисий.

— Нема, ви вчора ввечері все з'їли, — сказав Макс.

— Шкода, смачні були. А де це Матвій їх купляв?

— Їх купив у Полтаві той, з кого потерть сиплеться, — вишкірився Артур.

— Який ти вразливий, — скривився Ілля.

— Досить, — Злата підняла на нього суворий погляд.

— Не виводь Злату, — Жанна пригрозила Іллі пальцем. — Бо обід готуватимеш сам.

— Добре, добре, налетіли. Не буду я ображати вашого діда Артура, — він замахав руками й вийшов з-за столу. — Але готуєш ти, Злато, бомбезно!

— Дякую, Іллє, — стримано відповіла вона.

Після сніданку Ольга зголосилася помити посуд. На обід був борщ, а другу страву Злата готувала наскоками. Встигаючи й на кухні й у корпусі.

Жанна розвісила штори на карнизи, і зала почала набувати якогось доконаного вигляду. Лишалося лише закінчити малюнки. Артур потроху приносив апаратуру й закладав у жолоби дроти, ховаючи їх.

Борис з хлопцями займався сантехнікою, Ніколас з синами і Максимом складали меблі.

Коли перед обідом приїхав бус з іншими гостювальниками, і Зіна, вийшовши з машини відчинила ворота, повітря на території пансіонату стало враз густим. Принаймні, так відчувала Злата. Вона допомогла Ользі накрити на стіл і поспішила залишити кухню. Хотілося втекти подалі, щоб не зустрічатися ні з Зіною, ні з її тіткою. Артур спіймав її на виході з їдальні.

— Ти куди?

— Я не можу… я хочу піти.

— Навпаки, ти маєш лишитися. Ти маєш показати їм обом, що ти сильна і плітки тебе не зламають.

— Але я не така сильна, як ти думаєш. Мені дуже неприємно бути з ними в одному приміщенні. І я боюся їх…

— Я буду поруч.

— Артуре…

— Ти в цій ситуації — постраждала сторона, це їм має бути соромно знаходитися поруч з тобою.

— Але вони так не вважають…

— Не йди, будь ласка, — Артур взяв її за руки. — Я дуже тебе прошу.

Вона вагалася. Артур має рацію, вона ж не буде бігати від них всі ці дні, які лишилися. Але і як примусити себе сісти з ними за один стіл?

До їдальні зайшов Олексій.

— Мир вам! — привітався він голосно, одну руку поклав на спину сину, іншу їй.— Як ви тут? Все добре?

— Так тату, привіт, все добре.

— Чому ж у Злати такий занепокоєний вигляд?

— Не хоче сидіти за одним столом сам знаєш з ким.

— Злато, я думаю, тобі потрібно лишитися, — Олексій сказав цю фразу дуже переконливо, поглянув їй в очі і усміхнувся. — Ти лише поглянь, яка в тебе охорона. Одразу двоє Павленків.

— Добре… — вона здалася і пішла до столу, Артур із батьком пішли за нею слідом і сіли на місця по обидва боки від дівчини. Вона нервово поглянула на Артура.

— Все добре, не хвилюйся, — прошепотів він їй на вухо, навмисне притулившись носом до голови і поклавши руку їй на поперек. Тепло його долоні змусило Злату напружитись. — Я поруч. І Олексій Петрович теж не дозволить тебе ображати, правда, тату?

— Правда, — Олексій багатозначно поглянув на руку сина, але той не спішив її прибирати, погладив її по спині декілька разів і лише потім забрав.

Матвій зайшов, привітався і сів поруч з Артуром.

— Живий? — посміхнувся брюнет.

— Живий. Краще б я лишився з вами, чесне слово.

— Чому так? Не сподобалось весілля?

— Весілля — як весілля, все нормально, але потім..., — Матвій закотив очі.