Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Одні – назавжди, інші – на рік-два або лише на літо. Ці ловили рибу в Дніпрових заплавах, збирали щедрі меди в дикому полі, полювали на звірину чи подібних до себе. Поверталися або з повними капшуками, або ще біднішими, аніж були до цього. А ті, кому неприкаяне бродницьке життя було не до вподоби чи в капшуках яких висвистував вітер, наймалися за юшку, одіж та стріху над головою до тих, хто це вже мав.

Отак і з'явився невідомо звідки цілий народ, – як перекотиполе, пригнане вітрами. Татарські баші, мурзи, а то й хани, обпікшись на ньому раз-другий, робили вигляд, що черкаських сіл не існує. Ще б пак – здерти з цих поселян нічого не здереш, зате шаблею чи довбнею кожен з них володіє так, що й не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Тож найкращий вихід – обходити таких десятою дорогою.

Називали цей люд всяк по-своєму. Татари – козаками, місцеві – уходниками, бродниками, а то й розбишаками. Втім, намагалися їх терпіти, бо саме завдяки їхній присутності тут рідко з'являлися хижі баксаки та ненажерливі тіуни. Бродники теж намагалися місцеве населення без крайньої на те потреби не чіпати, бо не сліпі й бачили, з чиїх полотен робляться їхні штани й сорочки, чиїм хлібом годуються. До того ж, і небезпечно було заводити чвари, бо місцевими були здебільшого ті, хто вже пройшов нелегку школу бродництва і міг повчити цієї штуки будь-кого іншого.

Коли сонце викотилося з-за дерев, на просторій галяві обіч Чорного байраку важко було розвернутися. Всі, хто прийшов чи приїхав раніше, по-хазяйському влаштовувалися в затінку, діставали зі своїх торб печеню, коржі та баклаги. Дехто, приклавшись до них, вже поривався співати пісень. А люди все прибували. Чоломкалися, підсідали до тих, хто прибув раніше, розв'язували і свої торби, питали про здоров'я та долю спільних знайомих – і вже по тому переводили погляд на групу на пагорбі посеред галяви. То була старійшина, сивочолі, мудрі діди, на яких проте ніхто не зважав. Кожен у цьому краї чинив, як хотів, а справедливість вирішувалася в основному кулаками, а то й шаблями.

– Щось не бачу поміж ними головного, Кирдяги, – чулося то тут, то там. – Захворів чи що?

– Не захворів, а втопився, – чулося у відповідь. – Як пішов у травні рибалити на Дніпро, то й досі не випірнув.

– Ти ба, а я й не знав. Значить, друзі, будемо нового отамана обирати. Тільки на біса він здався, не розумію… О, дивися, як Барило біля старшини в'ється! Чи не хоче він на місце Кирдяги?

– Мало хто чого хоче.

Старшину недолюблювали. І було за що. Кожен, хто повертався зі своїх мандрів, мусив здавати десяту частку здобичі у спільний казан, яким відала ця старшина. На харч, на лікування поранених та хворих… Проте куди це йшло насправді і скільки лишалося в руках самої старшини, ніхто не знав. Але що і старшині неабищо перепадало, сумнівів не було: через якихось півроку навіть найхудіший з новообраної старшини гладшав на обличчі, і його погляд ставав жадібнішим.

Неподалік від гурту старшин на трухлявій колоді примостився ще молодий, рожевощокий лірник. Біля нього тулився поводир, худенький хлопчик років дев'яти. Задерши голову до неба, лірник перебирав струни і дужим голосом швидше вигукував, аніж співав думу про повернення руських князів з далекої Литви.

– А чого це він реве, мов недорізаний бичок? – цікавився хтось, спостерігаючи за діями товариша. – Будьмо, брате!

– Будьмо, – відказував товариш і після задоволеного кхекання пояснював: – Та каже, що якийсь Ольгерд привів наших князів з Литви і витурив татарського поплічника Федька з київського столу. А на це місце посадив свого сина Володимира.

– А яка різниця між Федьком і Володимиром?

– Не кажи. Бачив я того Федька. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга.

– А Володимир, значить, кращий?

– Та хто його зна.

– То навіщо про це так репетувати?

– Бо молодий ще, інакше не вміє.

Від цих слів повновиде обличчя сліпого лірника червоніло ще більше. Його жилаві пальці починали рвати струни з такою силою, що ті от-от готові були лопнути. Потому він вперто вигукував далі.

В центрі іншого гурту сидів сивобородий чоловік. Утершись рукавом, він пожалівся невідомо кому:

– Ні, не ті зараз бродники, гей, не ті-і.

– А які ж були? – запитав худий, мов скіпка, рудань.

– Ге, запитуєш. То були люди, не нам рівня. Один Іван Бирладник чого був вартий.

– Це ще хто такий?

– Із князівського роду. Але землі своєї не мав. То він подався на Дунай, де тулилися такі, як і ми, бродники. І став князем серед них. То вони при ньому зажили, як у Христа за пазухою. Навіть бирладниками себе почали звати.

– Як у Христа, кажеш, – зблиснув очима рудань. – А чом би й нам не мати свого князя, га, хлопці?

Його сусіда насмішкувато пирхнув:

– Так вони сюди й прибіжать. Та де ти їх бачив, тих князів? А якщо і є, то давно вже не ті.

– Кажуть, на канівський стіл прийшов новий князь, – вів далі сивобородий. – Та то тільки так мовиться, що новий. А насправді на цьому столі сиділи до татар ще його діди-прадіди.

В гурті заворушилися.

– А ти його бачив?

– Я – ні. А кум мій Онисько, ми з ним канівські, казав, що бачив. І навіть розмовляв з ним. їде, каже, троє вулицею. Посередині – молодий велет. Руки – о! Плечі – о! Роздивляється навколо, а в очах сльози. Побачив Ониська, низько схилився перед ним і привітався: "Здрастуйте, дідусю!" І поїхав далі. А один з тих, хто був з ним, зупинився і каже: "Оце, дідо, ваш новий князь, правнук незабутнього канівського князя Святослава, котрий за свою мужність прийняв від татар страшні муки".

Бродники помовчали.

– Сльози, кажеш, – нарешті подав голос один і зітхнув. – Авжеж, чом би й не бути сльозам, коли з дідівщиною таке вчинено.

– Почекай, – зупинив його сусіда. – Охрім Зизьо, що з Білого провалля, два дні тому бував у Каневі. То щось він не чув, щоб там сидів новий князь.

– Та я ж кажу тобі, що він поїхав далі, – сказав оповідач. – А той, що з ним, каже Ониськові: "Повернеться тоді, коли порахується де з кимось з татарів…" Спасибіг, братове, за те, що пригостили, піду, може, ще кого зустріну із знайомих.

А через хвилину його голос лунав уже посеред іншого гурту:

– Не ті тепер бродники, гей, не ті-і…

Проте найбільше бродницького люду товклося довкола черкаських возів, особливо біля Берендея. Сашко, який сидів у затінку під возом, навіть дивувався: він ще ніколи не бачив, щоб людина мала стільки приятелів. У Берендея, здається, навіть губи розпухли від чоломкання. І після кожних обіймів Пилип наливав глиняного кухля і примовляв:

– Випий, брате, аби було по-нашому, по справедливості. А опісля знову чекатиму на тебе. Тут, – він кивав на воза, – ще дещо є.

Бродник зацікавлено зиркав в той бік і по-змовницькому підморгував Пилипові:

– Не сумнівайся, брате. Зробимо все, як обіцяли…

Людині сторонній ці слова нічого не говорили. Сторонній, але не Сашкові.

По тому як воронівці погнали нападників за Сулу, Боброк з Коцюбою покликали на раду Медовуху, Берендея та бродника Данила. Отам, на обійсті Коцюби, і розкрилося, хто насправді є Дмитро. То Медовуха так вчинив. Сашко і досі пирхає, коли згадує, які пришелепкуваті обличчя були в Берендея та Данила, коли до них дійшло, що той, кого вони ледь не поплескували по плечах, насправді є князем. А про що вони балакали потім аж до ранку, Сашко відає не все, бо раз-по-раз вибігав то коней напоїти (Коцюба своїх слуг відпустив на гулянку), то до льоху по квашені грибки, то кинути кістки вовкодавам. І зовсім не страшні ці вовкодави, вони хапали кістки майже із Сашкових рук, і нічого – цілі руки.

А з того, що пощастило почути, Сашко зрозумів лише одне: дядькові Дмитрові немає рації оголошуватися нині канівським князем. Треба, аби його обрали бродницьким отаманом. А що це можливо, вони, всі, хто був у хаті, клялися, що голову дають на відсіч. Для цього треба лише переговорити де з ким. Данило разів зо три повторив, що відтепер і він сам, і ті півтори сотні бродників, що примчали на поміч воронівцям, готові йти за князем Дмитром у вогонь і воду, бо на власні очі переконалися, чого він вартий насправді. А завтра таких бродників буде ще більше.

– О, цього не треба робити, – зненацька почув Сашко над собою голос Берендея. – Ти сюди не спати приїхав, хлопче. Краще-но збігай та послухай, про що інші гомонять.

Сашко протер очі і виліз з-під воза. Людей біля байраку, здається, ще побільшало. Попереду промайнула і одразу ж щезла постать Медовухи. Потім Сашко ледь не налетів на Барила. Той про щось неголосно розмовляв з кількома бродниками. Вони весь час озиралися, а потім підморгнули один одному і швидко розійшлися.

"Щось тут не те", – подумав Сашко і подався за жилавим чоловіком з буйним волоссям і руками, що сягали майже колін. Той швидко йшов до байраку.

За хвилину Сашко опинився під густим зеленим склепінням, крізь яке ледь-ледь пробивалося сонячне проміння. Подекуди під деревами сиділи гуртками якісь люди. Це були зовсім не ті люди, що збиралися на галявині. Ніхто не чоломкався і не питався про здоров'я. А от питва теж було чимало.

– Гей, Калитко, підходь-но сюди! – покликали з одного гурту чоловіка, за яким стежив Сашко. – Тут ми дечим розжилися в тих лопухів з возами.

– Не час, братове, – відмовився Калитка. – Чує серце, що ті селюки щось затівають. Тому стежте за Барилом та його хлопцями. Що вони закричать, те ви підхоплюйте.

– То що, Барило в нас вже за отамана? – запитав зарослий по самі очі бродник і сплюнув на землю. – Ет, нема вже на тих гнойовиків Гирича! Та й Держална з Вовком кудись чорт поніс.

– Еге ж, застукали нас зненацька, – згодився Калитка. – Тож, братове, пам'ятайте, що я вам казав.

Зненацька Калитка озирнувся, і так швидко, що Сашко ледве встиг сховати голову за кущем ліщини, а тоді помчав назад. Зопалу він вилетів на узлісся і віч-на-віч зіткнувся з Медовухою.

– Що, приспічило до лісу? – посміхнувся той. Проте, вислухавши Сашкову розповідь, посерйознішав.

– Калитка, кажеш? Що ж, тепер будемо і ми знати, що вони теж готуються. А тобі, хлопче, пощастило: нюх у Калитки звіриний і мало хто виривався з його рук. То біжи до Пилипа і більше щоб по кущах не лазив. Зрозумів?

– Зрозумів, – відказав Сашко. Але до Берендея не поспішив. На галяві всі страхи минулися.