Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

На іншому боці кордону в Галичині — провінції, що об’єднала українські та польські землі, національний рух мав менше перешкод. Австрійська держава надала українцям набагато більше автономії та свобод, ніж Росія, чи пізніше СРСР, принаймні тому, що українці з погляду імперії склали зручну конкуренцію полякам у їхній боротьбі за власну державу. У 1868 році українці Львова заснували «Просвіту» — товариство для розвитку культури, яке пізніше матиме багато філій по всій країні. З 1899 року Українська національно-демократична партія (УНДП) вільно працювала в Галичині й мала своїх представників у Парламенті у Відні. Навіть сьогодні колишній будинок Українського Товариства Взаємопомочі залишається однією з найкрасивіших архітектурних споруд Львова XIX століття. Будинок поєднує стилізований український народний декор зі стилем модерн або югендстиль і є красномовним прикладом впливу Відня в Галичині.

Однак навіть всередині самої Російської імперії роки, що передували революції 1917 року, були доволі позитивними для України. Українські селяни з ентузіазмом підтримали модернізацію імперської Росії на початку двадцятого століття. Напередодні Першої світової війни їхня політична обізнаність стрімко зростала поруч зі скептицизмом до імперської держави. Хвиля селянських повстань сколихнула Україну та Росію 1902 року; селяни також відіграли важливу роль у революції 1905 року. Подальші заворушення викликали ланцюгову реакцію невдоволень, які занепокоїли царя Миколу II та призвели до офіційного визнання деяких громадянських і політичних прав в Україні, включаючи право публічно розмовляти українською мовою.[29]

Коли Російська та Австро-Угорська імперії раптово розпалися в 1917 та 1918 роках відповідно, багато українців сподівалися, що нарешті вони зможуть створити власну державу. Ці надії були швидко притлумлені, принаймні на території, яка належала Габсбургам. Після короткого, але кривавого польсько-українського воєнного конфлікту, котрий забрав 15 000 українських та 10 000 польських життів, мультиетнічна територія Західної України, головним чином Галичина, разом із найбільш важливим містом Львовом, була включена до складу тогочасної Польщі. Там вона залишалася з 1919 по 1939 рік.

Після Лютневої революції 1917 року в Петрограді (русифікована назва Санкт-Петербурга, тогочасної столиці Росії, з 1914 до 1924 року; після 1924 — назву міста змінено на Ленінград) все ускладнилося. Під час розпаду Російської імперії влада в Києві на короткий час опинилася в руках лідерів українського національного руху, але протягом того недовготривалого періоду жоден із них не контролював Україну повністю. Коли в 1919 році світові політики зібралися у Версалі та окреслили кордони нових європейських держав — сучасної Польщі, Австрії, Чехословаччини та Югославії — України серед них не було. Однак історія України на цьому не закінчилася. Як влучно написав Річард Пайпс, проголошення незалежності України 22 січня 1918 року «відмітило не фінал процесу націєтворення в Україні, а лише його серйозний початок».[30] Кілька буремних місяців незалежності та жваві дебати стосовно національної ідентичності змінили Україну назавжди.

1

Українська революція, 1917

Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час всесвітнього безладдя й роспаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.

Перший Універсал Центральної Ради, 1917 рік[31]

Не в білих рукавичках по лакованій підлозі пройдемо ми в царство соціалізму.

Лев Троцький, 1917 рік[32]

У наступні роки відбудуться ще більші демонстрації, виступатимуть харизматичніші промовці й пролунають професійніші гасла. Проте мітинг, який відбувся в Києві вранці 1 квітня 1917 року (за старим стилем 19 березня), був першим і в цьому була його унікальність. Ніколи до цього український національний рух не набирав такої сили на території колишньої Російської імперії. Вже за кілька тижнів після Лютневої революції, під час якої було повалено царат, усе здавалося можливим.

Майоріло багато стягів, серед них жовто-блакитні — за Україну, червоні — прапори соціалістів. У натовпі крокували солдати, діти, робітники, музиканти й чиновники, котрі несли плакати «За вільну Україну у вільній Росії!» або «Незалежна Україна з власним гетьманом!» Деякі з демонстрантів йшли з портретами Тараса Шевченка. Один за одним промовці закликали присутніх підтримати щойно створену Центральну Раду. Сформована двома днями раніше Центральна Рада проголосила владу над усією Україною.

Нарешті на сцену вийшла людина, яку щойно обрали головою Центральної Ради. Це був Михайло Грушевський — з бородою та в окулярах — той, хто одним із перших представив Україну предметом її власної історії. Автор десятитомної «Історії України-Руси» та багатьох інших наукових праць, Грушевський почав займатися політикою наприкінці XIX століття. Зокрема, перебуваючи в габсбурзькій Галичині, він долучився до створення Української національно-демократичної партії в грудні 1899 року. До роботи в Російській імперії Грушевський повернувся в 1905 році, але в 1914 його було заарештовано, і він знову був змушений поїхати за кордон. Після революції повернувся до Києва переможцем. Натовп голосно вітав його: «Слава батькові Грушевському!»[33] А він у свою чергу відповів: «Присягнемо ж у цю важливу мить, усі як один, що разом будемо боротися і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії!» З тисяч грудей залунало: «Присягаємо!»[34]

З відстані сьогоднішнього дня сам факт перебування історика на чолі національного руху видається надзвичайним. Проте на той час це було анітрохи не дивно. Починаючи з XIX століття українські історики (як і їхні колеги в інших європейських країнах, що не мали власної держави) розпочали цілеспрямовано писати й викладати власну національну історію, яка довгий час була захована в наративі титульних націй великих імперій. Звідти вже було рукою подати до справжньої політичної активності. Як колись Шевченко пов’язував українство з боротьбою селян проти гноблення, так і Грушевський у своїх роботах підкреслював місію «народу» в політичній історії України, наголошував вирішальну роль народного спротиву різним формам тиранії. Було цілком логічно, що в такий важливий час він захоче допомогти власному народові стати політичною силою, і не лише на словах, а й у справах і діях. Особливо цікавило його питання політичної мобілізації й активності селянства, їхнього «пробудження». Зокрема для них він написав історичну працю «Про старі часи на Україні». У 1917 році цю книгу було перевидано тричі.[35]

Грушевський був далеко не єдиним, хто у своїй літературній творчості й культурній діяльності виступав за суверенну Україну. 1917 року до Києва повернувся Георгій Нарбут — художник-графік, що став одним із засновників Української академії образотворчого