Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

У Покровську Слободу прилетіли бджоли – нетутешні, індійські, з блискучими синюватими крилами. Місцевий рудий пасічник особливо цьому зрадів, бо він трепетно поважав бджіл. Хоча ставився він до них якось улесливо і по-лакейськи: «Бджілки-панянки прилетіли, знаєте…» Це він говорив аптекарям-алхімікам з набережної вулиці. Наче здогадувався, що мед вони використовують для пошуку панацеї та філософського каменю – таємно, в підпіллі. Але вони чи то не вірили, чи уявляли глибоководну зневіру і говорили коням орловської породи: «Вйо-вйо!». Залітні бджоли закусали до смерті трьох забрід – селян-косарів із Псковської губернії. Але (знов але! Знову! О, Пандора спокусниця!) рудий пасічник тих селян анітрохи не жалів. І причиною цього була зовсім не його одвічна слобідська меланхолія, а спогад – свіжий як пахуча слива. Якось гуляючи болотцем забуття рудий пасічник підслухав ненароком необережну розмову тих селян-личакоступів. Говорили вони (точніше онѣ, бо ці хлібороби -  жителі еона щелепоротих), що прийшли вони сюди косити не траву, а зірки, а Сонце вони зріжуть як яблуко, і впаде воно на зело небуття, а Місяць погасять як ліхтар. І настане загальна вічна пітьма. Місцевий – знову ж таки покровський архіпастир Аквілоній (у світському житті Прокіп Полузадов) відслужив за тими селянами заупокійний молебень у церковці-зітхальниці, зиркаючи маленькими злими очима на ікону Миколи Антіохійського. А рудий пасічник мізантропом не був. Вечорами він любив розмірковувати про твори Плутарха, казав, що Гіперборея – це зовсім не біом холоду, а втілення світового зла. Але йому ніхто не вірив. Односельці особливо. Під час чергового прильоту індійських кусючих бджіл архіпоп Аквілоній бив у дзвони – голосно і протяжно, ніби закликаючи Перуна вибухнути блискавками над похмурою та сонною річкою Ра. Хто він, цей чернець-недоук? Невже кульгавий маленький демон Калі-юги? Рудий пасічник крім бджіл любив вирощувати синій льон і прясти з його м’яких волокон нитку долі. Тканина із тої пряжі виходила тонка, оксамитова, рожева. Настільки рожева, що трудівниця Авдотія (родом із заволокської чуді) вигукувала: «Навіщо?!» Багато хто в Слободі пам’ятає про газету «Північна бджола», що видавалася в Невограді Ладозькому загоном писарів-всезнайок, але мало хто знає, що була ще південна бджола – дзижкуча та медоносна, що живе в кронах дерев Громовержця. Південні породи бджіл більш вітряні – виховував їх не Борей, а Зефір. І мед у них солодший, і цілують вони сонні квіти наперстянки гаряче. І гудуть над іржавими ключами від ризниці дзвінко й музично, зовсім не так басисто, як їхні північні убогі побратими. Місцеві розкольники-старовіри зустрічали залітних південних бджіл хлібом-сіллю притупуючи ногами в такт дзвону лугових квітів-дзвіночків. Безпопівці у чоботях-велетнях – вони бджіл розуміють шляхетно. Будь-яких, навіть кудлатих. Рудий пасічник любив читати їхні важкі темні книги, ніби не читав зовсім, а плакав над роками псалмів.