Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Було десь зо сорок таких різних штук. У колишні часи, лиш як я зачинала там денною служкою, в універмазі Віру Донован багато хуйкали. До Донованів все було багато уваги, всі п’ятдесяті роки в них було багато помічників по хаті, і здебільш найголосніше хуйкала якась шмаркачка, яку взяли на пів ставки, а далі вигнали, бо вона якесь правило тричі забула. Вона всім, хто хтів слухати, розказувала, яка Віра Донован підла, злоязика стара меґера, ше й до всього скажена, як той пес. Ну, може, була вона скажена, може, нє, але я вам таке скажу: якшо всьо пам’я­тати, нікого вона не кобенила. І я так собі гадаю: якшо хтось може запам’ятати, хто з ким спить у всіх тих кінах любовних, шо пополудні показують, то може й запам’я­тати, шо балії треба «Спік-н-спеном» мити, а килимки під дверима правильним боком класти.

Але простині — то я вам кажу. Ото була штука, яку ніколи не можна було спартачити. Вони мали висіти на шнурках ідеально рівно — знаєте, так, аби крайки збігались, — і на кожну треба було по шість прищіпок. Не чотири, ніколи. Все шість. І як ти потягнула якусь по болоту, можна було вже не переживати про три помилки. Шнурки все були на боковім подвір’ї, прямо під вікнами її спальні. Вона підходила до вікна, рік за роком, і кричала мені:

— Шість прищіпок, Долорес! Дивись мені! Шість, а не чотири! Я рахую, а з зором у мене так само все добре, як колись!

Вона…

Шо, зайчику?

Йой, та Боже, Енді, відчепися від неї. Нормальне питання, і таке, шо ні одному хлопові би мозків не стало спитати.

А я тобі скажу, Ненсі Бенністер з Кеннібанку, штат Мейн, — так, у неї була сушарка, велика, файна, але нам забороняли класти туда простині, хіба як передавали дощі днів на п’ять. «Єдине простирадло, яке варто достойній людині мати в себе на ліжку, це таке, яке просушилося на свіжім повітрі, — казала Віра, — бо так воно гарно пахне. Вони трохи вловлюють вітру, який їх розвіває, і затримують його в собі, а той запах дарує гарні сновидіння».

У неї вся голова була забита дурнотою про різні речі, але не про запах свіжого повітря в тих простинях. У тім я з нею повністю згідна. Хто завгодно почує різницю між простинню, яка крутилася в «мейтеґу», і тою, шо лопотіла на гарнім південнім вітерці. Але бувало й багато зимових ранків, коли температура була лиш десять градусів, а вітер сильний, мокрий і зі сходу, прямо з Атлантики. У такі ранки я б відказалася від того солодкого запаху й навіть не пікнула б. Вішати простині в тріскучий мороз — ше та мука. Ніхто не знає, як то, якшо ніколи того не робив, а вже як зробив, то ніколи не забудеш.

Несеш кошик до шнурків, із нього парує, і перша простинь ше тепла, і ти собі, може, думаєш, — то якшо ти раніше такого не робила: «Ой, та то ше не є зле». Але поки повішаєш ту першу, шоб і краї рівно, і шість прищіпок, то з кошика вже парувати перестає. Вони ше мокрі, але тепер ше й холодні. І пальці в тебе мокрі й так само холодні. Але ти вішаєш ше одну, і ше, і ше, і пальці в тебе вже червоні, і вже не так скоро всьо то йде, і плечі болять, і рот уже зсудомило від тих прищіпок у зубах, шоб руки були вільні й можна було ті скурві простині вішати весь час гарно й рівно, але найбільша напасть — то ті пальці. Якби німіли, було би одно. То вже й хочеться, шоби заніміли. Але вони лиш червоніють, а як простиней багато, то пальці не лиш червоніють, а стають такі блідо-сливові, як у деяких фіалок квіти. Доки закінчиш, то руки вже як ті пазурі. Але найгірше то, шо ти знаєш, шо буде, як нарешті вернешся назад із тим порожнім кошиком для прання і руки впиняться в теплі. Їх зачинає пощипувати, а далі аж колотити в суглобах — лиш то таке чуття, шо більше подібне на вереск, ніж колотіння. Хтіла би я так пояснити, шоб ти, Енді, зрозумів, але не можу. От Ненсі Бенністер виглядає так, шо вона знає, ну, хоч троха, але є дві великі різниці між тим, шоби взимі вішати прання на материку та на острові. Коли пальці знов зачинають грітися, то так, ніби в них всередині цілий рій комашні якоїсь. Мастиш ти їх, значить, якимсь кремом для рук, чекаєш, доки мине та сверблячка, і знаєш, шо неважно, хоч то магазинна мазь якась чи хоч навіть просто овечий шампунь. Скілько би не мастиґанила, до кінця лютого шкіра всьо одно буде така потріскана, шо буде лóпати й кирвавити, як стиснеш кулак. А деколи, навіть після того, як знов загрієшся, та, може, вже й спати підеш, руки тебе серед ночі розбудять плачем від згадки про той біль. Думаєте, я шуткую? Можете скілько влізе сміятися, але я взагалі не шуткую, аніскілько. Їх майже шо чути, як ті малі діти, які ніяк своїх мамів знайти не можуть. Воно десь зсередини виходить, і ти лежиш така та й слухаєш, весь час знаєш, шо всьо прийдеться знов виходити, тут ніц не вдієш, і то всьо частина бабської роботи, про яку ні один хлоп ніц не знає і не хоче знати.

І поки ти всьо то робила, руки дубові, пальці сливові, плечі ниють, із носа тече та примерзає міцно, як качаном, до верхньої губи, вона майже все стояла собі чи сиділа коло вікна спальні й дивилася на тебе. Чоло нахмурила, губи опустила, а руками шуркала одну до другої — така вона була напружена, ніби там якась складна хірурґічна операція абощо, а не просто хтось вішає шмаття, шоб сох­ло на зимовім вітрі. Можна було ввидіти, як вона пробує стримуватися, хоч цього разу держати писок стуленим, але через якийсь час вона вже ну ніяк не могла, то розчахувала вікно, вихилялася звідти так, шо той холодний східний вітер їй аж волосся розвівав, і волала: «Шість прищіпок! Не забудь, шість прищіпок! Дивися, щоб вітер не зніс мої чудові простирадла в кут двору! Ану дивись мені! Слухай, що кажу, бо я дивлюся і рахую!»

До березня я вже спала й виділа, як беру сокирку, шо ми нею з тим жеребцем рубали тріски на розпал для кухні (доки він не вмер, потому я вже сама робила ту роботу, так мені повезло), і вмащую тій суці язикатій прямо помежи очі. Іноді я от аж виділа, як то роблю, аж отак вона мене роздраконювала, але я собі думаю, я все знала, шо десь всередині їй самій немило отак кричати, так само як мені немило було то слухати.

То була її перша манера суки — не мати змоги ніц із тим зробити. Їй по