Читати книгу - "Незабутнє кохання, Victoria Chukhriy"

Еллісон відчула, як її серце стискається від його слів. Вона знала, що він щиро відчуває це, але біль від втрати того, що вони мали, був надто сильним. Вона обожнювала його, кохала так глибоко, що це було невимовним, але одночасно відчувала, що їхнє кохання почало тонути в морі слави, обов’язків і нескінченних очікувань.

“Я знаю, Джейсоне,” — прошепотіла вона, сподіваючись знайти в його погляді відповіді. “Але що ми робимо далі? Ми не можемо просто продовжувати так, наче нічого не змінилося.”

Його очі стали ще сумнішими. Він намагався знайти вихід, але кожне рішення здавалося недосяжним. “Можливо, нам треба трохи часу? Дистанція, щоб подумати, зрозуміти, чого ми дійсно хочемо?”

Еллісон зітхнула і кивнула, хоча в її серці це питання вже зріло давно. Чи могла дистанція дійсно допомогти, коли відстань вже заповнила їхні серця?

“Можливо, ти маєш рацію,” — її голос був слабким, майже зламаним. “Можливо, нам дійсно потрібен час. Але я боюся, що одного дня ти не повернешся.”

Джейсон зупинився, його серце пропустило удар. Вона висловила той страх, який і він приховував глибоко в собі. Він притиснув її ближче, обіймаючи, намагаючись знайти у цих обіймах спокій, якого їм обом так не вистачало.

“Я завжди повертатимуся до тебе,” — пообіцяв він, але і сам відчував, як ці слова звучали крихко. Світ їхнього кохання почав руйнуватися під тиском обставин, які вони не могли контролювати.

Тієї ночі вони лягли спати поруч, але кожен з них відчував, що між ними стоїть стіна. Еллісон лежала, повернувшись до нього спиною, дивлячись у темряву, її думки вирували. Вона боялася того, що могло статися далі, але ще більше боялася втратити те, що в них було. Джейсон, зі свого боку, намагався заснути, але в його голові крутилися слова, які вона сказала раніше. Він хотів врятувати їх, але відчував, що вже не знає, як.

Наступного ранку вони прокинулися у тій самій тиші. Джейсон був першим, хто підвівся. Він сидів на краю ліжка, мовчки спостерігаючи за тим, як сонячні промені ковзали по кімнаті. Ця картина, яка раніше здавалася такою спокійною, тепер навіювала на нього лише смуток.

Еллісон теж не спала. Вона спостерігала за ним зі свого місця, не наважуючись заговорити. Їй було боляче бачити, як їхня любов повільно розсипається, але водночас вона не могла більше прикидатися, що все гаразд.

“Я піду на кілька днів,” — нарешті сказав Джейсон, не дивлячись на Еллісон. Його голос був тихим, ніби він сам не був впевнений у своїх словах. Він стояв спиною до неї, не зводячи очей з вікна, яке виходило на галасливе місто, таке далеке від їхньої колись затишної реальності.

Еллісон затримала подих, відчувши, як щось невидиме стискає її серце. Вона вже чула такі слова, і кожного разу вони наближали їх до межі. Мовчки, вона ковтнула всі емоції, які вирували всередині, але це було нестерпно.

“Добре,” — відповіла вона, намагаючись приховати свій біль за коротким словом, яке звучало надто спокійно. Вона не хотіла показати, як її роздирали сумніви й страх втратити його остаточно.

Джейсон коротко кивнув, підвівшись з ліжка. Він збирав свої речі мовчки, кожен його рух здавався ще одним кроком у прірву, що виросла між ними. Він не знав, як виправити ситуацію, але знав, що цей відхід не є кінцем. Йому потрібен був час, щоб розібратися в собі, у тому, що з ними сталося, і зрозуміти, чи можуть вони ще врятувати своє кохання.

“Я повернуся,” — він сказав це, не обертаючись, з тремтінням у голосі. Це була обіцянка, яку він давав собі, але сам не був впевнений, чи зможе її виконати.

Еллісон мовчала, спостерігаючи за ним, коли він взяв сумку і вийшов за двері. Її руки тремтіли, серце калатало, але вона залишалася нерухомою. Вона не могла більше боротися за них обох. Вона відчувала себе виснаженою, як ніколи раніше.

Наступні дні тягнулися для Еллісон як нескінченні години самотності. Вона намагалася зануритися в роботу, але навіть мистецтво не приносило їй того заспокоєння, яке раніше було її рятівним колом. Вона малювала, але кожен мазок здавався порожнім, без змісту. Її душа була переповнена питаннями, на які вона не могла знайти відповідей.

Джейсону теж було нелегко. Він поїхав до свого улюбленого місця біля озера, де часто шукав натхнення для нових пісень. Але цього разу він не міг грати. Його пальці зупинялися на струнах, і кожен звук здавався йому фальшивим. Його думки постійно поверталися до Еллісон, до їхніх розмов, до всіх тих моментів, коли вони були щасливі разом. Але тепер усе здавалося таким далеким.

“Що я роблю не так?” — думав він, сидячи на березі і дивлячись на спокійну поверхню озера. Він сидів із гітарою на колінах, але музика більше не приходила до нього так легко, як колись. Кожна нота здавалася безглуздою, ніби його серце вже не відчувало тієї енергії, яка колись була його джерелом натхнення.

Він не міг втекти від думок про Еллісон. Її очі, її голос, її слова про те, як вони стали чужими одне для одного, переслідували його. Вона була тією, кого він кохав більше за все у світі, але їхній світ тепер здавався розірваним на частини.

Джейсон підвівся, кинув гітару на землю і пройшовся по берегу озера, хапаючи повітря, ніби сподіваючись знайти відповідь у тихому плесканні хвиль. Але це була боротьба з самим собою. Він не знав, як знову знайти їхнє кохання, яке було таким живим і пристрасним ще кілька років тому.

“Чому я не можу повернутись до того, ким я був? Чому ми не можемо просто бути щасливими, як тоді?” — його думки були як невпинний потік, і він розумів, що більше не може втекти від істини: вони змінилися, і це було не тільки через роботу чи славу. Вони обоє виросли, і їхнє кохання теж змінилося.