Читати книгу - "Незабутнє кохання, Victoria Chukhriy"

Еллісон провела кілька днів у самотності. Вона часто виходила на прогулянки, намагаючись знайти спокій у рутині, але кожна її думка поверталася до Джейсона. Вона згадувала всі ті моменти, коли вони сміялися, коли були нерозлучними. Але тепер, навіть згадки про їхнє минуле приносили біль.

Одного ранку вона вирішила зателефонувати йому. Її пальці тремтіли, коли вона набирала його номер, але після кількох сигналів Джейсон не відповів. Це ще більше зміцнило її страх — страх того, що час може віддалити їх назавжди.

“Може, нам справді треба відпустити,” — подумала вона, але її серце не погоджувалося. Кохання, яке вони мали, було надто сильним, щоб просто зникнути. Вона завжди вірила, що вони можуть подолати будь-які труднощі, але тепер вона більше не була впевнена.

Вночі, лежачи у ліжку, вона згадувала перші дні їхнього кохання. Тоді все було легко — без жодних сумнівів, без зобов’язань, лише вони двоє, безмежні у своєму захопленні одне одним. Ті спогади були такими яскравими, що їй здавалося, ніби вона знову відчуває його дотик, чує його голос поруч.

“Як ми дійшли до цього?” — тихо промовила вона до себе.

Тим часом, Джейсон теж сидів у своїй кімнаті, поглинаючи темряву навколо. Він думав про неї постійно. Він не міг більше відкладати розмову. Він зателефонував Еллісон, і коли вона відповіла, їхня тиша була настільки густою, що кожне слово, яке вони мали сказати, важило більше, ніж зазвичай.

“Еллі…” — він нарешті порушив мовчанку. “Мені потрібна ти. Я не можу більше без тебе.”

Її серце завмерло. Вона відчула, як у ній знову пробуджується надія, але разом із нею повернувся і страх. Страх того, що навіть ці слова не можуть виправити те, що сталося між ними. Еллісон стиснула телефон у руці, намагаючись зібрати свої думки.

“Джейсон…” — її голос тремтів, і вона не могла приховати свого сум’яття. “Я теж не можу без тебе, але що з нами відбувається? Ми весь час говоримо, що любимо один одного, але це не змінює того, що ми втрачаємо себе.”

Джейсон почув її біль і зрозумів, що прості обіцянки вже не спрацюють. Вона була права. Їхні слова були як тимчасові ліки від болю, але не вирішували справжньої проблеми.

“Я знаю, Еллі. Я це знаю. Але я не готовий відпустити нас. Ми пройшли через стільки всього разом. І я готовий боротися за нас, якщо ти теж цього хочеш.”

Її серце стискалося від кожного його слова. Вона закрила очі, намагаючись пригадати всі ті моменти, коли вони були щасливі, коли їхнє кохання було безмежним і нескінченним. Але водночас у її свідомості випливали спогади про біль, про розчарування, про те, як кожен з них віддалявся від іншого, незважаючи на всі зусилля.

“Я хочу цього, Джейсоне, але я більше не впевнена, що ми знаємо, як це зробити. Стільки всього сталося… Ми так багато разів намагалися все полагодити, і кожен раз відчувається, як ми ще більше віддаляємося.”

Він відчув, як її слова пронизують його наскрізь. Він зрозумів, що вона сумнівається так само сильно, як і він, але в її голосі все ще була надія. Можливо, їхнє кохання було втомленим, пошарпаним життям і славою, але воно ще не згасло.

“Ми можемо спробувати знову,” — промовив Джейсон, його голос тепер був глибшим, серйознішим. “Але цього разу по-іншому. Ми повинні дати собі простір, щоб зрозуміти, що насправді важливо. Ми не можемо продовжувати жити так, наче нічого не сталося.”

Еллісон задумалась. Вона знала, що Джейсон має рацію, і це рішення могло бути останнім шансом на порятунок. Але також вона розуміла, що цього разу все буде інакше. Вони не могли просто повертатися до того, що було раніше.

“Добре,” — нарешті сказала вона, тихо, майже пошепки. “Даймо собі цей простір. Але, Джейсоне… я боюся.”

“Я теж боюся,” — зізнався він. “Але я не дозволю, щоб цей страх зруйнував нас.”

Вони замовкли на кілька секунд, їхні думки й почуття змішувалися в невимовлених словах. Цей момент був переломним для них обох. Еллісон знала, що час покаже, чи може їхнє кохання вижити. І хоча її серце наповнювалося невпевненістю, вона відчувала, що не готова відпустити Джейсона назавжди.

Наступні дні вони провели окремо, кожен занурений у свої думки. Еллісон повернулася до роботи, намагаючись знайти натхнення у своїх картинах, але кожен мазок нагадував їй про нього. Вона малювала море — безмежне і неспокійне, з хвилями, що розбивалися об берег. У цьому бурхливому океані вона бачила відображення своїх почуттів. Її кисть ковзала по полотну, але кожен мазок здавався недовершеним, як і її стосунки з Джейсоном. Вона намагалася втекти в мистецтво, але навіть там її переслідувала думка про нього.

Море, яке вона малювала, було схожим на їхнє кохання — таке ж безмежне, таке ж непередбачуване, але водночас і небезпечне. Воно могло знищити все, що стояло на його шляху, так само, як і їхні емоції, які переповнювали їх до краю.

Джейсон, зі свого боку, проводив дні на самоті біля озера, граючи на гітарі і намагаючись написати пісню, яка відображала б усе, що він відчував. Але кожна мелодія здавалася йому порожньою, без душі. Його думки постійно поверталися до Еллісон, до її слів і погляду, до того, як вона віддалилася від нього, і як він дозволив цьому статися.

“Я більше не можу ховатися за музикою,” — думав він, вдивляючись у воду. Йому потрібна була вона. Вона була тією, хто давав його життю сенс, навіть якщо вони обидва загубилися у своїх світах.

Через кілька днів вони зустрілися знову. Це була тиха зустріч, без зайвих слів і емоцій. Обидва відчували, що щось змінилося, що цей момент може стати визначальним для їхніх стосунків.