Читати книгу - "Карусель бажань, Vasyl Shyrman"

По дорозі ми з Емілі з’ясували, що обидва віддаємо перевагу домашній кухні і зовсім не любимо пафосні ресторани. Це нас зближувало. Тож вона запропонувала завітати до її подруги в невеличке кафе. Попередньо зателефонувала, замовивши столик. Кафе було маловідоме, але популярне серед обмеженого кола друзів і запрошених гостей — потрапити туди можна було лише за рекомендацією і записом.

У кафе готували так, як удома, за перевіреними рецептами близьких людей. Там навіть могли приготувати вашу улюблену страву, якщо надішлете рецепт заздалегідь. Усередині все виглядало, наче в затишному будинку друзів. Інтер’єр нагадував атмосферу сімейного свята: старовинні меблі, картини з історіями, полички, заставлені книжками і дрібничками, що підсилювали відчуття, ніби ти тут уже бував.

Нас зустріли привітно і провели в невеличку окрему кімнатку, де горіли дві романтичні свічки, потріскував камін, а в кутку стояла новорічна ялинка, прикрашена у ретро-стилі. У повітрі витав аромат хвої і кориці, настрій був сповнений теплом і затишком. Я подумав, що було б чудово скуштувати щось м’ясне із добрим червоним вином, але, виявилося, Емілі вже замовила саме це.

— Ти не проти м’яса з чарівним молодим напоєм? — запитала вона, якби ненароком вгадуючи мої думки.

— Я на все згоден! — закивав я, передчуваючи вечір смакоти і гарну бесіду в затишній атмосфері з цією незвичайною жінкою.

Затишно тихо грала різдвяна музика, і ми, смакуючи плоди Бахуса, розмовляли про життя. Склалося цікаве правило: по черзі задавати один одному запитання, на які обов’язково треба відповісти. Розпочала вона.

— Коли ти народився? І де твої батьки?

— Я народився за день до Різдва, — відповів я, ковтнувши вина. — А батьків не стало, коли я був підлітком. Вони загинули в автокатастрофі.

— Ой, вибач, я не знала… — опустила очі Емілі, ледь відвівши погляд.

— За що перепрошувати? За те, що я народився, чи за аварію? — намагався розрядити ситуацію жартом.

— Ти здивуєшся, але у мене щось подібне, — злегка всміхнулась Емілі, хоча в її погляді на мить промайнула печаль.

— Чекай! Я не зрозумів… Що, справді?

— Що, документи показати? — жартівливо відбила вона.

— Ні, вірю на слово. Я й сам так кажу, коли мене запитують, чи Воланд — моє справжнє ім’я, — посміхнувся я у відповідь.

— Тож… я теж народилась за день до Різдва, просто трохи пізніше, — розповіла Емілі. — А батьки загинули, коли мені було п’ятнадцять. Мене виховувала старша сестра. Отакі справи.

— Вибач… — почав я, але вона перебила, лукаво посміхаючись.

— За що? За народження чи за аварію? — передражнила мене, показавши язика.

Ми засміялися, і я раптом відчув, як легко і природно нам разом. Слово за слово, і я зрозумів, що мені давно не було настільки комфортно з кимось новим. Я поставив наступне запитання:

— Чим ти займаєшся? Бо, здається, про мене ти вже все зрозуміла…

Емілі на мить замислилася, ніби збиралася розповісти щось особливе, що змінило б цю розмову. І цей момент наповнив наш вечір особливою атмосферою очікування чогось незвичайного.

— Я організатор різноманітних веселих свят в одній відомій компанії. До речі, про ярмарок з атракціонами ти чув? Так от, це моя робота. Завдання полягало в тому, щоб створити типовий американський ярмарок, майже імітацію. 

— І що з цього вийшло? 

— Приходь і сам побачиш! 

— Де ти живеш? 

— В цьому місті. 

— Я тебе ніколи не бачив! Дивно! 

— Я багато подорожую по країні та за кордоном, тому, можливо, ми не зустрічались. 

— Напевно так, бо я теж не сиджу на місці. 

— Про твій магазин ходять легенди. Діти моїх друзів хизуються: “Де ти купив подарунок? У Воланда у лавці хитрощів”, — з посмішкою сказала Емілі. 

— Так, про мій магазин знали ще як про книгарню моїх батьків. Після їх загибелі я успадкував майно та додав ігри з хитрощами. Вже тридцять років я веду цю крамницю, а батьки, якщо я пам'ятаю, отримали її від мого діда. 

— Ти пам'ятаєш діда? — Я бачив його лише один раз живцем у барі після трагедії. Але це лише моє здогадування, фотографій немає, і батьки не розповідали нічого. 

— Я знаю свого діда та бабусю, але їх вже нема з нами. — Небесне блаженство, вони вже там! 

— Напевно.

Знялась пауза, і, погрузившись у роздуми та спогади, ми трохи помовчали. Засиділись допізна, і ввічлива господиня натякнула нам, що або переходьте до номера в цьому ж будинку, або час вирушати додому. Ми подякували, розрахувались — я за м'ясо, на тому наполіг. Емілі — за Бахуса. Вийшовши на вулицю, я зрозумів, що додому не хочеться. Удвох, мовчки, побрели хрустким снігом по вулицях до будинку Емілі. Я ж повинен був провести її та дізнатися, де живе володарка таких несподіваних очей.

Наче ми вже дізнались усе, що хотіли один від одного, але не могли наговоритись, як давні друзі, які розлучились на дуже довго. Нас з Емілі постійно дивували збіги в наших життях. Вона, як і я, холостячка, хоча кавового партнера має, а сім'ї немає. Ми з самовіддачею створюємо свої бізнеси. Виявляється, вона має частку в компанії разом із зятем своєї сестри. Ми народилися в один день, і в обох батьки загинули в автокатастрофі. І, що найцікавіше, ми обидва замовили один одного у Всесвіту, адже про це теж говорили.

Довівши Емілі до будинку, ми в один голос промовили фразу, яку не скажу, але вона спонукала нас до довгих обіймів і поцілунків. Так я міг би залишитись на каву, відчуваючи, що це буде, але не сьогодні.

Я почав інакше відчувати цю жінку, яка за один вечір стала мені дуже близькою по духу. Це було новорічною несподіванкою, тим різдвяним подарунком, про який мені твердили батьки. Ви не повірите, але і Емілі також батьки дражнили “різдвяним сюрпризом”. Колись ми висловили свої бажання, з вірою чекаючи, і, зрештою, вони почали втілюватись. Ми домовились зустрітися на наш день народження, а потім відвідати її сестру та познайомитись на Різдво. Отже, я чекав цього з нетерпінням.