Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

— Я клянусь тобі, я щойно закохався, — чесно зізнався я, навіть не помітивши, що сказав це. Мені вистачило менше секунди, аби просто випадково зустрітись з її поглядом і зрозуміти це.

— З першого погляду? — саркастично запитав товариш.

— З першого її погляду, — поправив я, закриваючи обличчя долонями.

Я глянув через плече, продовжуючи спостерігати за незнайомкою. Вона сіла на вільне місце, привітавшись зі своїми подругами, і вже вела, напевно, цікаву розмову. Її рухи були невимушеними та природними, наче вона завжди була частиною цього простору, цього моменту. Її сміх лунав мелодійно, немов дзвіночки, і здавався настільки щирим, що я не міг відірвати від неї очей.

Я помітив, як її подруги оживилися при її появі. Вони обмінювалися жартами та усмішками, і схоже, що вона була душею компанії. Її присутність випромінювала тепло і світло, і це притягувало до неї людей. Здавалося, що вона має особливий дар — робити навколо себе світ яскравішим і радіснішим.

Мої думки знову повернулися до її очей. Вони були глибокими, як океан, і в них читалася якась таємниця, яку я прагнув розгадати. Я відчував, що за цією зовнішньою легкістю ховається щось більше, щось важливе. Її погляд, навіть спрямований на інших, продовжував магнітити мене, і я не міг позбутися відчуття, що між нами існує невидимий зв'язок, чи можливо я вже починаю просто марити нею.

— Хто вона? — запитав я. — Ти знаєш цю дівчину?

Я ледве чув, про що говорили навколо, всі звуки здавалися приглушеними, віддаленими. Вся моя увага була зосереджена на ній. Я спостерігав, як вона жестикулює, як світяться її очі, коли вона захоплено щось розповідає.

— Хто її тільки не знає, — з посмішкою сказав Артем. — Це Мелісса Корець. Вона навчається на співочому там чомусь.

— Мелісса, — ледь чутно повторив я. — Вона співає?

— Так, і неймовірно прекрасно. Іноді мені здається, що якщо її ніхто не бачив в лице, то вистачить тільки голосу, аби впізнати, хто це.

— Цікаво, — я посміхнувся та нарешті повернувся до товариша.

Що ще цього дня може статися, аби я точно впевнився в тому, що моє життя пішло проти мене? Спочатку було дивним те, що я взагалі так легко погодився прийти на цю вечірку. Наступним: ця клята зустріч з Меліссою і її чоловіком. А зараз, вона ще й сидить навпроти мене за столиком. Чи виграв я це життя? Думаю, давно.

Моя голова була важкою від думок і емоцій, які не давали мені спокою. Сидячи тут, я відчував, як усе навколо стискається, залишаючи мене сам на сам з минулим, яке я намагався забути. Мелісса, її очі, її сміх, все це знову поверталося до мене, як привиди минулого.

Її чоловік виглядав привітно і впевнено, наче нічого не могло затьмарити його день. Це тільки додавало мені злості й відчаю.

Я намагався зосередитися на розмовах навколо, але всі звуки здавалися далекими. Мелісса говорила зі своїми знайомими, розповідаючи про свій минулий тур, але час від часу її погляд зупинявся на мені, і я бачив в її очах щось, що не міг зрозуміти. Було в них щось знайоме, але водночас незрозуміле. І кожного разу, я відчував як знову починав вібрувати мій годинник, нагадуючи про моє не дуже гарне серцебиття. І вона це вдало помічала, даруючи мені посмішку.

— Адаме, а ви давно знайомі з моєю дружиною? — несподівано почав розмову Руслан, повернувши голову до мене.

— Колись бачились в університеті, як навчались там, — я натягнув кутики губ, вдаючи, що я дійсно щирий у своїх словах. Принаймні, я сказав часткову правду.

— О, то ви навчалися в одному університеті? — здивовано перепитав той. — Я гадав, ви просто зустрічались на знімальному майданчику колись.

В чомусь він був правий. Ми зустрічались, утім не на майданчику.

— Востаннє, я бачила Адама незадовго до випускного, на який він так і не прийшов, — додала Мелісса, знову кидаючи в мене свій вбивчий погляд. — Здається, ти взагалі не довчився?

— Так, — з посмішкою відповів я, трішки схиливши голову. — Я так і не здобув другу освіту.

— Тобто? — втрутився Руслан. — Ви режисер без освіти?

— Я автор, і це моя основна зайнятість. Те, що мене запрошують режисерувати фільми чи допомагати комусь із цим, просто моє хобі.

— Я до речі ніколи не читав ваших книг, — навіщось сказав Руслан. Я неохоче перевів погляд на чоловіка, що дивно скривився, піджимаючи свої губи.

— Це добре, — з посмішкою прошепотів я. — Вони не вартують вашої уваги, справді.

Цікаво, якою була б його реакція, якби він дізнався, що більшість моїх книг я присвятив його дружині? І завдяки підтримці Даніеля, я домігся, щоб їй дали головну роль її реальної, але у фільмі.

Ця думка переслідувала мене, як непроханий гість, що не хоче залишати вечірку. Мої книги, кожна сторінка, кожен рядок, були про неї. Мелісса була моєю музою, і я не міг заперечувати, що без неї ці твори не народилися б. Але чи знала вона про це? Чи здогадувалася, що за словами ховалися мої почуття, мрії, спогади про нас?

А тепер вона з'явилася у моєму житті знову, та ще й разом із чоловіком. Це було якось сюрреалістично, немовби я став героєм одного зі своїх романів. І хоча я завжди уникав прямого зв’язку між реальністю та вигадкою, тепер ця межа стерлася.

Артем завжди підтримував мене, навіть коли я не був упевнений у своїх силах. Саме він допоміг мені пробитися у кіноіндустрію та познайомив мене з Данем, і коли з'явилася можливість зняти фільм за моїми книгами, я наполіг на тому, щоб Мелісса зіграла головну роль. Я бачив у цьому шанс для неї, шанс показати себе, розкрити свій талант. Але ще було щось більше — це було моє приховане бажання знову бачити її, чути її голос, відчувати її присутність. Хоча, я жодного разу не був на майданчику, і жодного разу не говорив з нею напряму. Для мене було важливо, аби це залишалось таємницею. Я просто чоловік, який випадково натрапив на співачку Melissa, і захотів бачити її головною героїнею. Не більше.