Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Що б подумав її чоловік, дізнавшись про все це? Його впевненість, його спокій — чи зберіг би він усе це, знаючи, що його дружина була джерелом мого натхнення? Усі ці роки.. Чи змінилося б його ставлення до мене, якби він зрозумів, що кожна сцена, кожен діалог, кожна деталь моїх історій були відображенням моєї любові до неї?

— Я насправді, далеко від вашого шоубізнесу, — з незрозумілим присмаком байдужості промовив Руслан. — Я зовсім нічого в цьому не тямлю, якщо чесно. Навіть фільм, що недавно вийшов, де в головній ролі моя дружина, я все ще не дивився.

Його слова трішки розсмішили мене.

— Вам зовсім не цікава творча діяльність Вашої дружини? — я продовжував дивитися на брюнета, закочуючи рукава своєї білої сорочки.

— Просто було складно усвідомлювати те, що у цьому фільмі, в неї є любовна лінія з іншим чоловіком.

Я вкотре засміявся. Він серйозно? Це ж кіно. Чи він взагалі знав, що його дружина з дитинства мріяла зніматися у фільмах та серіалах? Чи це просто щось над фантастичне для нього? Як це так, що вона буде ще з якимось чоловіком? Ні!

Його ревнощі здавалися абсурдними. Мелісса завжди була амбітною, завжди прагнула досягти більшого. Я пам'ятав, як вона з гордістю розповідала про свої мрії, про те, як хоче стати актрисою. І тепер, коли у неї нарешті з'явився шанс, він намагався затягнути її назад, у тінь.

— Я щось не так сказав? — перепитав Руслан, уважно дивлячись на мене.

— Просто це смішно, Руслане, — сказав я, розводячи руки в сторони.

— У Вас є дружина? Дівчина?

— У мене? — запитав, спершись ліктям на стіл та поправивши окуляри на носі. Я посміхнувся, спіймавши зацікавлений погляд Мелісси на собі. — До чого це питання?

— Ви могли б мене зрозуміти, як чоловік чоловіка, — спокійно відповів він.

— Але я вас не розумію, — так само спокійно відповів я, видихаючи, та з посмішкою.

Я не приховував свого знущання з чоловіка Мелісси. Хоча спочатку моя думка про нього була нейтральною, зараз я відчував щось незрозуміле та неприємне щодо нього. Як він міг взагалі зацікавити таку дівчину, як вона? Чи вона взагалі втратила надію на щасливе майбутнє та погодилась одружитись із ним?

Ці питання крутилися у моїй голові, не даючи спокою. Його впевненість і спокій здавалися мені підозрілими. Що він міг запропонувати Меліссі, щоб вона вибрала саме його? Адже вона завжди була особливою, з мріями й прагненнями, які виходили далеко за рамки буденності. Чи, можливо, час змінив її, змусивши опустити руки й погодитися на щось менше?

Я дивився на них, намагаючись зрозуміти їхній зв'язок. Мелісса виглядала щасливою, але чи це було справжнє щастя? Чи просто добре продумана маска? Він говорив щось, і вона сміялася, але в її очах я бачив щось інше — можливо, приховану тугу, невимовлені мрії, які так і залишилися в минулому.

Чи я був справедливий у своїх почуттях? Можливо, я просто заздрив. Заздрив тому, що він був поруч з нею, а я — ні. Але все одно не міг зрозуміти, як він міг бути для неї тим, ким вона завжди мріяла бачити свого партнера. Він здавався таким звичайним, таким приземленим.

В моєму серці росло роздратування. Я хотів дізнатися, що між ними насправді. Чи є щось, що він робив для неї, чого я не зміг? Або, можливо, вона просто обрала шлях найменшого опору, погодившись на те, що було під рукою, замість того, щоб боротися за свої мрії?

— Я навіть подумати не міг, що ми так зможемо зустрітись та відпочити після скількох років! — радісно сказав Артем, обійнявши мене за плече. — Ти, я, Ната і Мелісса знову в одному місці одночасно, як колись!

— Ти вже на стільки п’яний? — я похитав головою, відхиляючись від друга. — Сядь вже поруч, поки інші танцюють.

Артем щось пробурмотів до себе, але зрештою, послухав мене та сів на вільний стілець поруч зі мною.

— Як ти? — запитав він, відійшовши від своєї ейфорії.

— Цілком добре, на диво.

— Я знаю, що тобі неприємно тут бути та ..

— Перестань, — тепер вже я поклав свою долоню йому на плече. — Ти правий, минуло скільки часу, і ми всі вже різні.

— Так? — звів брови, хмикнувши. — Кому ти розповідаєш, котику?

— Слухай, котику, — нервово пробубнів я. — Ти подумав над моєю пропозицію щодо відпочинку в горах?

— Так, татусь. Подумав і я згоден. Ната давно хотіла відпочити на свіжому повітрі, забуваючи про все.

— Це супер. Я планую після завтра їхати.

— У мене є ідея, — Артем дивно посміхнувся та нахилився до мене ближче, немов не хотів, щоб нас хтось почув. — У тебе ж великий будинок?

— Ти ніби не був там ніколи, — прошепотів я.

— Ната запитувала, чи буде вона одна там з дівчат?

— Ще буде Софія.

— Софія — не найкраща подруга моєї дружини, Адаме.

Я вкотре глянув в очі друга, намагаючись зрозуміти, що він вже вигадав собі.

— Артеме? — запитав я, натякаючи на продовження. Той посміхнувся ще більш широко та кивнув головою. — Ні, Артеме! Ніколи!

— Так, Адаме, так. Якщо ти цього не зробиш, зроблю я!

— Голда, ти просто зараз трішки п’яний, так? Бо я інакшого пояснення твоїм словам не знаходжу!

— Ти нудний! — буркнув він. — Ти ж радий цьому. Ні?

— Ти бачиш на моєму лиці посмішку? — підняв брови, дивлячись уважно на друга.

— А мені подобається ця ідея.

— Навіть чути це не хочу, Артеме!