Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

— Так. Артеме? — одразу ж сказав я, підносячи мобільний до вуха. — Скоро будемо! Почекай ще трішки!

Я тяжко видихнув, і знову прикріпив телефон до магніту. Як він взагалі знайшов зв’язок? Я спеціально обрав будинок там, де ледь відлуння від цифрової цивілізації доходило.

— Артем знову перехвилювався? — запитала Софія, відволікаючись від вікна.

— Є таке, — похитав головою, не відволікаючись від дороги. — Ти ж знаєш його.

— О, та-ак! — протягнула вона, сміючись.

Я повернув кермо в інший бік, нарешті заїжджаючи на територію свого гірського будинку. У дворі вже стояло два автомобілі, але тільки одного з них я знав власника. Це змусило мене трішки напружитися, адже я точно не очікував на гостей.

Гірський будинок завжди був для мене місцем усамітнення і натхнення. Тут я знаходив спокій, який важко було знайти у метушливому місті. Але зараз цей спокій був порушений невідомим автомобілем і незваними гостями.

— У нас нові гості? — запитала Софія, яка була здивованою не менше, ніж я.

— Я сам не розумію. Посидь трішки в машині, поки я розберусь з усім.

Виходячи з машини, я обережно оглянув подвір'я. Знайомий автомобіль належав Артему, його власне, я і кликав сюди. Але чий був другий? Чиї колеса залишили сліди на моїй стежці, яка зазвичай була порожньою і недоторканою?

— Адаме, нарешті! — радісно закричав Артем, помітивши мене. — Ми вже зачекались на тебе.

— Ми? — перепитав я, зустрівшись з очима товариша. — Ти мені нічого пояснити не хочеш?

— Адаме, тільки не злись, будь ласка..

— Привіт! — я повернув голову на знайомий чоловічий голос, на жаль. — Нарешті власник приїхав!

Я знову повернувся до Артема, який нервово посміхнувся, часто кліпаючи очима.

— Я тебе ненавиджу, Голда! — прошепотів я крізь зуби й розвернувся до гостей. — Кого-кого, але вас не очікував тут зустріти.

Я натягнув посмішку, намагаючись приховати легке роздратування та здивованість одночасно. Я був впевнений у тому, що Артем просто пожартував на своєму дні народженні. Адже, його ідея запросити Меліссу та її чоловіка з нами була настільки фантастичною, що я готовий вирушити в космос прямо зараз!

Артем завжди відзначався своїм почуттям гумору і схильністю до несподіванок. Його жарти часто ставали темою обговорення на наших зустрічах. Але цього разу він явно перевершив сам себе.

Мелісса, з якою мене пов'язували такі сильні почуття і спогади, і її чоловік, який був для мене своєрідною загадкою. Як вони погодилися приїхати сюди? І, головне, навіщо?

Зараз, дивлячись на них, я відчував змішані емоції. Смішок Артема, його легковажність, з якою він розповів про свій план, зараз виглядали майже як зрадництво. Я намагався зберігати спокій, хоча всередині мене все кипіло.

— Привіт, радий вас бачити, — сказав я, намагаючись зробити свій голос якомога більш привітним. — Сподіваюся, ви добре доїхали.

Мелісса кивнула, усміхаючись трохи невпевнено. Її чоловік теж спробував усміхнутися, але в його очах я бачив настороженість.

— Так, дорога була чудова, — відповіла вона, намагаючись розрядити обстановку.

Я помітив, як Артем за усім цим спостерігав з усмішкою, очевидно насолоджуючись ситуацією. Він завжди любив ставити людей у незручне становище, спостерігаючи, як вони викручуються.

— О, Адаме, і ти вже тут? — запитала Ната, виходячи з-за дерева. Схоже її бізнес справи навіть тут не дають їй спокою.

— Чудово, що ви приїхали, — додав я, посміхнувшись до Артема. — Як завжди, ти перевершив сам себе зі своїми сюрпризами.

Артем лише знизав плечима, виглядаючи абсолютно задоволеним собою. Його посмішка говорила більше, ніж слова: він прекрасно знав, що робив, і насолоджувався цим.

Мелісса зробила крок вперед, ніби хотіла щось сказати, але Руслан делікатно взяв її за руку, змушуючи замовкнути. В його очах я бачив стриману силу, бажання контролювати ситуацію. Можливо, це було його способом показати, що він тут головний, і що він не боїться жодних несподіванок.

— Ну що ж, давайте всі розташуємося і відпочинемо, — сказав я, намагаючись додати невимушеності у свій голос. — Але перед тим, як ми всі зайдемо у будинок, я маю познайомити вас з кимось.

Я посміхнувся та махнув рукою в бік свого авто. Софія швидко побачила мій знак і так швидко з’явилась поруч зі мною. Її посмішка була настільки широкою, що могла обійняти усіх, хто був тут присутній. Вона завжди любила нові знайомства.

— Хто не знайомий, знайомтесь, це — Софія, моя донька, — впевнено сказав я. І хоч я намагався не дивитися на Меліссу в цей момент, краєм ока я помітив її здивування.

— Привіт, — радісно промовила донька, продовжуючи посміхатись.

— Софія, це Мелісса, ми колись навчались з нею, разом з Артемом та Натою, певний час, а це Руслан — її чоловік.

— Рада познайомитись, — привітно сказала Софія, трохи нахиливши голову на знак поваги.

— І нам приємно зустрітись з такою гарною та дорослою донькою нашого товариша, — немов з якимось захватом, сказав Руслан. Проте я був впевнений у тому, цей захват був точно не щирим.

Мелісса все ще виглядала здивованою. Її очі на мить зустрілися з моїми, і я відчув, як у повітрі повисла невидима напруга. Було очевидно, що вона не очікувала зустріти тут Софію, і ця несподіванка, здається, змусила її замислитися про щось.

— Що ж, тепер запрошую всіх до будинку, — сказав я, намагаючись зняти напругу. — У нас ще багато часу попереду, щоб поспілкуватися і насолодитися компанією.

Я плеснув у долоні й одразу вказав на дерев’яні двері, власне, як і весь будинок загалом. Я обожнював гори, обожнював цю атмосферу. Тому і будинок був повністю з темного дерева, яке трішки розбавлялося кам’яними елементами.

— Ласкаво прошу до мого гірського притулку, або як називає його Артем — Summer House! — проголосив я з усмішкою, намагаючись створити дружню атмосферу. — Сподіваюся, вам тут сподобається.