Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— Невже? — здивовано подивилася на нього Анґва.

— Мене всиновили.

— Он як. Але я не троль і не ґном, — сказала Анґва своїм солоденьким голосом.

— Авжеж ні. Але ж ти жі…

Анґва зупинилася:

— Так ось у чому справа! О Боги! Зараз століття Летючої лисиці. Та невже він справді так думає?

— Він дещо старомодний.

— Доісторичний.

— Патрицій сказав, що Сторожу варто поповнити представниками меншин, — зауважив Морква.

— Меншин!

— Вибач. Хай там як, за декілька днів…

Десь по вулиці почувся галас. Вони обернулися і побачили, як хтось вискочив із таверни і побіг вгору вулицею, одразу ж за ним біг огрядний чоловічок у фартуху.

— Цей злодій не має ліцензії! Ловіть його!

— Ох, — виразив скромне обурення Морква. Він перейшов дорогу, Анґва — за ним. І нарешті товстун сповільнився.

— Доброго ранку, пане Фланелю. — привітався Морква. — Неприємності?

— Він украв у мене сім доларів, не маючи ліцензії на крадіжку, — поскаржився пан Фланель. — Зробіть що-небудь! Я плачу податки!

— Зараз ми рушимо в шалене переслідування, — спокійно інформував Морква. — Отже, сім доларів?

— Так, не менше чотирнадцяти.

Пан Фланель оглянув Анґву з голови до п’ят. Чоловіки рідко оминали таку нагоду.

— Чому це вона в шоломі? — здивовано спитав він.

— Це наш новий рекрут, пане Фланелю.

— Але ж вона…

Анґва посміхнулася до товстуна. Той відступив на крок назад.

— Ми йдемо в ногу з часом, пане Фланелю, — відповів Морква, прибираючи до кишені блокнот.

Пан Фланель нарешті зібрався з думками.

Не бачити мені моїх вісімнадцяти доларів, — сказав він із докором.

— О, nil desperandum, пане Фланелю, nil desperandum, — жваво зреагував Морква. — Вперед, констеблю Анґво, продовжимо наше розслідування.

Вони пішли, а Фланель так і залишився стояти з роззявленим ротом.

— Не забудьте про мої двадцять п’ять доларів, — крикнув він услід вартовим.

— І ми не будемо переслідувати злодія? — дивувалася Анґва, одночасно намагаючись не відставати від капрала.

— В цьому немає сенсу, — відповів він, повертаючи у вузенький провулок. Такий вузенький, що його можна і не помітити здалеку. Він прослизнув між сірими порослими мохом стінами і зник у тіні. — Цікаво, — продовжив він. — Б’юся об заклад, що небагато людей знають, що можна дістатися до Зефірної вулиці з Широкого шляху. Спитайте кого завгодно. Вони скажуть, шо Сорочокова алея закінчується глухим кутом. Та це не так. Просто проходиш вулицею Мормія, а далі лише треба просунутися між ось цими решітками — і ти виходиш на Натщесердечну алею. Корисні решітки, чи не так? А ось ми вже і у Колисьдавно-провулку…

Він пробрався до кінця провулка, а тоді спинився і прислухався.

— Чого ми чекаємо? — спитала Анґва.

Вона почула, як хтось біжить. Морква притулився до стіни і висунув руку до Зефірної вулиці. Гуп! Рука Моркви не поворухнулася, навіть коли в неї хтось врізався.

Вони подивилися на того, хто зараз лежав на землі без тями. По бруківці котилися срібні доларові монети.

— Боже праведний! — побивався Морква. — Бідолаха Тут-і-Зараз! Він же обіцяв мені, що більше не буде красти. Що ж… — Морква взяв його за ногу. — Скільки там грошей? — звернувся він до Анґви.

— Схоже, лише три долари, — відповіла вона.

— Чудово. Якраз стільки, скільки було вкрадено.

— Але ж пан Фланель сказав…

— Ворушись. Повертаємося до штабу Сторожі. Тут-і-Зараз, сьогодні твій щасливий день.

— Чому щасливий? — питає Анґва. — Його ж упіймали.

— Так. Ми. Це краще, ніж попастися Гільдії злодіїв. Вони не такі добрі, як ми.

Голова Тут-і-Зараза стукотіла по бруківці.

— Украв три долари і одразу ж додому, — зітхнув Морква. — Тут-і-Зараз, мабуть, найгірший злодій у всьому світі.

— Але ж ви казали, що Гільдія злодіїв…

— Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є.

Поки Тут-і-Зараз прямував до в’язниці, рахуючи бруківку головою, вбивали клоуна.

Він простував містом з упевненістю людини, яка виплатила річний податок до Гільдії злодіїв. Аж от перед ним з’явилася темна фігура в капюшоні.

— Гей, Гуляко!

— Ой, привіт. Едвард, правильно?

Фігура завагалася.

— Я просто повертаюся до гільдії, — пояснив Гуляка.

Фігурка в капюшоні кивнула.

— Усе гаразд? — Гуляка почав непокоїтися.

— Мені дуже ш-ш-шкода, — сказала фігура. — Але це на благо всього міста. Н-н-нічого особистого.

Він підійшов до клоуна ззаду. Гуляка відчув хрускіт, і його власний внутрішній всесвіт вимкнувся.

Потім він сів.

— Ой, — простогнав він, — боляч…

Та було вже не боляче.

Едвард де Гибль дивився на нього з жахом.

— Он… Я не хотів бити тебе так сильно! Я тільки хотів, щоб ти прибрався з дороги!

— А що, бити взагалі обов’язково?

І тоді Гуляка відчув, що Едвард дивився на щось позад нього. Не на нього. І, звичайно, говорив не з ним.

Він подивився на землю і відчув те, що може відчути лише недавно померлий — ти бачиш перед собою лежачого себе, і це викликає жах і справедливе запитання: як я можу бачити самого себе без дзеркала?

— ТУК-ТУК.

Він підвів погляд:

— Хто там?

— СМЕРТЬ.

— Що за смерть?

У повітрі відчувався холод. Гуляка чекав. Едвард несамовито поплескував його по лиці… принаймні по тому, що щойно було його лицем.

— ВИБАЧ… МОЖЕМО ПОЧАТИ СПОЧАТКУ? Я ЩОСЬ НЕ ВЛОВИВ СУТІ.

— Що? — Гуляка нічого не розумів.

— В-в-вибач! Мені так шкода! — волав Едвард. — Але ж це для загального блага!

Гуляка спостерігав за тим, як його вбивця тягне його… тіло геть.

— Він сказав «нічого особистого», — нарешті промовив Гуляка. — Я радий, що це не було щось особисте. Не хотілося б думати, що мене щойно вбили через щось особисте.

— МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО Я ПОВИНЕН ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ЛЮДСЬКИХ РИС.

— Я маю на увазі, чому? Я гадав, ми гарно ладнаємо. Людям моєї професії дуже складно знаходити друзів. Думаю, твоєї також.

— ДОНОСИТИ ЦЮ НОВИНУ БІЛЬШ М’ЯКО, А НЕ ТАК, ЯК РАНІШЕ.

— Ось я йшов по вулиці. І наступної хвилини я вже мертвий. Чому?

— СПРИЙМАЙ ЦЕ ЯК… ОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ ДО ПЕРЕСУВАННЯ.

Тінь клоуна Гуляки повернулася до Смерті.

— Ти про що?

— ТИ ПОМЕР.

— Я знаю, — Гуляка розслабився і перестав надмірно дивуватися подіям світу, якому він більше не належав. Смерть знав, що після початкового шоку люди перестають дивуватися. Адже все найгірше