Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ще знаю, що таке потак і потка. Ну тобто тичинка та...

— ...Піддубний! Свої пізнання у біології будеш демонструвати на відповідному уроці! А як щодо хімічних формул? — заткнув невблаганного саботажника, який підривав дисципліну класу, викликаючи сміх однокласників, суворий знавець хімії.

Цього разу блиснути розумом і кмітливістю підліток не зміг. Запхав язика десь подалі та й мовчав.

— Що і треба було довести, — переможно промовив Мстислав Сергійович. — Ну що ж, отже треба виправити ситуацію та ознайомити Павла з величною наукою хімією. Око за око, так би мовити, інформація за інформацію. Ти згодний, Піддубний?

Тепер хлопцю стало вже не до сміху. Він понуру дав свою згоду, але його голос пролунав у цю мить далеко на радісно.

— До дошки, Павло, — остаточно витрусив останні веселощі з дев'ятикласника вчитель. — Ясміно, а ти мене почула? Сядь на своє місце. Чи ти загубилась у просторі? — несподівано звернув він на мене свою увагу знов.

— То Марчук хоче до дошки замість Піддубного, — поспішив на допомогу другу Макаренко, підтвердивши, що він клоун, який смішить людей.

— І ти теж хочеш, Арсене? Ну то ходи сюди. Приєднуйся до товариша, — запросив і його все ще спокійний пан учитель. — І захопи із собою ту річ, яка, як я впевненний, належить не тобі, — помітив він мій блокнот у лапах загарбника, якого видавала дівчача обкладинка милого песика.

Клас тепер ужу засміявся не з дій блазнів, а над ними. А я ж досі стояла, що вкопана на місці.

Все, що відбувалося наразі мене вбивало. Хоч я й була вдячна Мстиславу Сергійовичу за те, що не залишив хлопчаків безнаказаними та забрав у них мій щоденник, проте факт, що зараз мій блокнот, в якому я пишу всі свої потаємні думки, опиниться в його руках — тривожив до тахікардії.

Та все ж я не стала гнівати його. Під єхидні погляди однокласників хутко та покірно пробралась до своєї парти. Проте підняти очі вгору та зустрітися очима з кимось, а тим паче з учителем, я так і не змогла. Втупившись у розмальований стіл із дерева, зайняла позу слухняної учениці, склавши рука на руку.

Піддубний та Макаренко тим часом уже чекали свого вироку біля дошки. Молодий вчитель, який прийшов до нашої школи та розпочав тут свою кар'єру педагога тільки чотири роки тому, вірогідно розтягував момент покарання.

Несміливо піднявши свої червоні, від сліз, які ще досі збиралися докупи біля склери, очі, з полегшенням відпускаю тривогу. Мстислав Сергійович, отримавшу річ, що належить мені, лишень покрутив її в руках, але розгортати не став і відклав на верх скирти зошитів. Всю свою увагу він вирішив змістити на двох розбишак.

— Ну то що, розумники? Хто першим хоче блиснути своєю ерудицією?

Хлопці з іронічними посмішками на вустах і не подумали напружити свої мізки. Переглянувшись, склали руки в замок на грудях.

— Отже знов жертву обиратиму я. Що ж, значить буде по-моєму. Піддубний, бери крейду до рук та повернись до класу, як хатинка на курячих ніжках до лісу — одним місцем, а лицем до дошки.

Майже всі учні класу високо оцінили гумор молодого чоловіка, пирскнувши зі сміху. Та він, зберігаючи холодний спокій та зосередженість, одним жестом руки, який означав закрити роти, навів дисципліну.

— Не бачу приводу для масової потіхи.

Клас поринув у тишу. Павло ж Піддубний, як і його друг, тим часом хекав на дошку, в очікуванні складного випробування. Окинувши ображеним поглядом своїх кривдників, я нарешті заспокоїлась. Серце припинило калатати, як скажене.

Та якщо загроза минула для мене — на хуліганів вона тільки розпочала свій наступ. Мстислав Сергійович, виправдовуючи своє ім'я, піднявся на ноги та став біля хлопців із іншого боку коричневої дошки.

— Розумники-пустуни, хто з вас знає формулу кохання?

Всі у класі, на чолі зі мною, від здивування повідкривали рота.

Алхіміком, завжди замисленого та сконцентрованого, Мстислава Сергійовича охрестили колись старшокласники. Подейкували, що це через специфічність подачі учбового матеріалу. Від когось на перерві я чула й таке, що чоловіка прозвали Алхіміком, бо він навчав навіть не за підручниками, а за своїми авторськими методиками. Але так було лиш перші роки. Коли ж хімію почали вивчати ми, то він проводив уроки з нами згідно підручникам.

Однак інколи траплялись такі ліричні відступи, як зараз. Алхімік справді був Алхіміком, бо вмів трансформувати матеріал свого уроку так, що всім все буде зрозуміло. Він вмів зацікавити дітей, адаптуючи теми уроків до реального життя та малюючи паралелі з простими прикладами так, що йому в цьому не було рівних.

— То що? Ніхто не знає формулу кохання? Хімічну, — спитав ще раз високий та чорноволосий пан учитель і почув у відповідь гру в мовчанку. — Що ж, отже пиши, Павло. С6...Н5...СН2...СН2...NH3, — диктував він, витримуючи паузу час від часу, поки дев'ятикласник пригадував правопис хімічних елементів. — Ось це формула кохання, яке з хімічної точки зору пояснюється певною послідовністю викидів у мозок різних речовин. А втім, з погляду біології, кохання — це теж асорті гормонів, що утворюють кашу.

— Фу! Не люблю кашу! — нагадав про своє існування на останній парті Абрамов, чим знову спричинив напад веселощів однокласників.

Смиренно вичікувавши, поки діти вгамуються, хімік продовжив:

— Фенілетиламін — це початкова сполука деяких природніх нейромедіаторів. Її похідні — це галюценогени та стимулятори. Тобто, вона подібна до наркотичної речовини. Вчені порівнюють тому закохану людину до тієї, що зловживає амфітаміном.

Нова інформація знову вивела клас на бурю емоцій та перешіптування. Але хімік закрив на це очі та звернувся до учнів перед дошкою:

— Хлопці, запишіть тепер мені скорочену формулу хімічної сполуки фенілетиламіну, звівши всі елементи до купи.