Читати книгу - "Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна"

Він теж зняв одяг, але я боялася роздивлятися його тіло. Я дивилася тільки в очі. Трохи насмішкуваті сірі очі.

- Посунься трохи... Ось так, - він давав мені підказки, які я беззастережно виконувала. - Піднімися. Обійми мене, сміливіше… Хороша дівчинка. Бачиш? Можеш, коли хочеш.

Він не поспішав. Він знав, як торкатися мене, коли, де… Він чекав, поки моє тіло почне відповідати на дотик, і, нарешті, воно почало. Страх відступив, я навіть зважилася на боязкий поцілунок.

Він посміхнувся у відповідь:

- Що, я вже не такий огидний?

- Ти не огидний, - тільки й зуміла сказати я.

- Дякую й на тому. А зараз помовчи...

Я прикусила губу, бо зрозуміла, що він збирається робити. Мені хотілося якось зосередитись, підготуватися, але до цього не можна підготуватися…

Я більше не дивилася йому в очі, дивилася на тріщини на стелі. Як тільки отримаю свої мей, насамперед їх замажу. Помітила б одразу – не почала б витрачатися на столик. Я відчувала, що мої скроні мокрі від сліз і вже просто хотіла, щоб це закінчилося. І раптом…

Мабуть, вона була тут уже давно, але я тільки зараз її помітила. Прозора переливчаста димка повільно заповнювала кімнату. Вона згущувалась і наповнювалася фарбами все більше і більше, поки...

Пересмішник схопив мої руки, підняв їх над нашими головами і переплів свої пальці з моїми.

- Що ти робиш? – на мить я злякалася.

- Працюю, сонечко, - усміхнувся він. - Нічого особистого.

Наші браслети зіткнулися. Його прозорий на лівій руці – з моїм сріблястим на правій і навпаки. Димка здригнулася, пішла смугами, розшаровуючись, і раптово ковзнула до нас, огортаючи наші руки. А потім зникла.

Я розплющила очі лише тоді, коли Пересмішник відсторонився, сів поруч, намацуючи свої штани і дістаючи з них пачку цигарок.

- Будеш?

- Ні.

Відсунувшись на край канапи, я прикрилася своєю сорочкою - мені раптово стало гидко від всього, що відбулося. Захотілося помитися. А краще просто лягти та померти.

- А я буду, - він підпалив цигарку поглядом, не питаючи в мене дозволу.

Мені здавалося, що витрачати мей на таку нісенітницю дуже марнотратно, але генератор може собі таке дозволити…

- Я б воліла, щоб ти робив це на балконі.

- Наступного разу, коли буду в штанах, добре? - незадоволено відповів він, використовуючи мою чашку замість попільнички. - Не забудь її сьогодні здати.

- Що? - не зрозуміла я.

Він простяг руку, взяв мене за ліве зап'ястя і тицьнув його мені в обличчя. Я тільки тепер зрозуміла, що кришталевий браслет змінився – в ньому ніби поселилося північне сяйво: всередині блукали різнокольорові плями, що перетікали одна в одну, весь час змінюючи форму та розсипаючись на нові кольори. Браслет Пересмішника виглядав так само.

- На перший раз непогано вийшло, - стримано похвалив він.

- Це вона і є? Магія?

- Необроблена, нею поки що не можна користуватися. Ось здаси, її перетворять, і буде всім щастя.

- Так, напевно.

Я не знала, що сказати. Пересмішник мовчки докурив, не дивлячись в мою сторону. Потім провів рукою по оббивці дивана, змушуючи наслідки наших «забав» зникнути – я була вдячна йому за це. Чистити диван вручну було б дуже клопітно.

- Наступний сеанс в кінці тижня. Може, буду я. А, може, скерують когось іншого… Далі піде легше.

Мені не було що сказати. Відвернувшись, я одягла сорочку і дивилася у вікно, даючи можливість одягтися йому.

- Не проводжай. Вихід я знайду, – сказав він на прощання. – А ти не сумуй.

Я чула, як грюкнули двері в передпокої. Тільки після цього обернулася.

І побачила на журнальному столику недбало кинуту білу троянду.