Читати книгу - "Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна"

Пересмішник мав рацію, далі стало легше.

Життя генератора мало свої мінуси, але переваг у ньому було незрівнянно більше. Наприклад, у мене вперше в житті з'явилися друзі.

Іноді, як того вечора, ми збиралися в барі. Інші відвідувачі дивилися на нас із відвертим несхваленням, але нам було не звикати. Особисто я ловила в цих поглядах неабияку частку заздрості, тому лише задоволено жмурилася, кутаючись у пухнастий білий комір, який створила собі напередодні ввечері, і який - я навчилася звертати увагу на такі нюанси - чудово гармоніював з моїм волоссям.

Зазвичай наша група була більшою, але сьогодні ми зібралися вп'ятеро.

Лялечка, що сиділа праворуч від мене у своїй незмінній чорно-білій сукні, задумливо пила коктейль, як завжди, дивлячись у підлогу. Її рухи були звично плавними, але трохи сповільненими, наче їх визначали можливості якогось недосконалого механізму всередині неї.

Особливо це впадало у вічі на тлі рухливої ​​Артистки, що сиділа поруч. Бліда, з гарним виразним обличчям, яке, щоправда, мало завжди один і той самий вираз, вона притягувала погляди оточуючих химерним вбранням та яскравим макіяжем, який робив її дивовижні очі надприродного фіолетового кольору ще більш фантастичними.

- …Цілком марна здатність, - продовжила вона розпочату раніше розмову. – Що є, що нема.

- Не скажи, - перебив її Бешкетник, що сидів ліворуч від мене.

Молодий широкоплечій хлопець з вічно скуйовдженим волоссям і дещо нахабною усмішкою. Наполегливий і імпульсивний (як у житті, так, до речі, і в ліжку), він нерідко влипав в історії, хоча, втім, завжди виходив сухим із води і знову повертався на роботу зі звичною усмішкою на обличчі.

- Без вроджених здібностей чи хоча б схильності шансів на хоч якусь кар'єру ще менше. Он, Ясочка тобі підтвердить.

І, розвернувшись до мене всім корпусом, а тим самим мимоволі демонструючи помітно подряпану в останній «пригоді» вилицю, Бешкетник підморгнув.

- Дай їй спокій, - тихо втрутився Пересмішник, що розташувався на іншому кінці невеликого круглого столу.

Звісно, ​​він також був тут. Я спостерігала за ним з-під опущених вій, час від часу з жахом ловлячи себе на тому, що у мене всередині все стискається, коли ми перетинаємося поглядами. Хоч би як я хотіла переконати себе в протилежному, але сеанси з Пересмішником були для мене особливими. Я завжди чекала на них з трепетом, хоч і розуміла, що ходжу по лезу ножа. Але це було сильніше за мене.

- Ти її весь час захищаєш, - втрутилася Лялечка, витончено тримаючи пальцями келих. - Вона взагалі, на мою думку, заснула. Ясочко, про що замислилась?

 - Я з вами, - відповіла я, млосно потягуючись і забираючись на невелике крісло з ногами - моя комплекція цілком дозволяє такі фокуси. - Погано без здібностей, можеш мені повірити. Але тобі, як я розумію, пощастило більше?

Бешкетник залився своїм заразливим сміхом.

- Можна сказати й так. Ти що, не чула про здібність нашої Лялечки?

Та лише скривилася.

- Не обов'язково кричати про це на кожному розі.

- А що ти вмієш? - з цікавістю підібралася я.

Лялечка зволікала з відповіддю.

- Якщо подивитися на мене невчасно і під певним кутом, можна ненароком закохатися. Тому я намагаюся не дивитися людям у вічі.

– Але чому? Хіба це погано?

Та лише хмикнула.

- Кохання – руйнівне почуття, повір мені. Спершу ейфорія. Потім туга. Потім одержимість. Ну його до біса, - вона люто розчавила ніжкою келиха таргана, якому не пощастило пробігти повз неї.

- Ну, з таким даром не підеш на завод, - погодився Бешкетник. – Інша справа – визначати поглядом температуру речовини. Ось у мене був знайомий...

- Як же ти дістав зі своїми знайомими, - перебила Артистка, але Бешкетник не звернув на це жодної уваги, продовжуючи розповідати якусь байку, яку, здається, ми слухали вже вп'яте.

Мені було так добре з цими людьми…