Читати книгу - "Добра Порада, Роман Олійник (Argonayt)"

Різдво та Новий рік ще з дитинства були найулюбленішими святами Віри. І не тільки тому що на цей період припадали зимові канікули й можна було забути про школу, уроки та підручники. Сама атмосфера тоді нагадувала феєричну казку. Навколишні краєвиди, вкриті білим покривалом, полонили душу дівчинки своєю загадковою красою. Її бурхлива фантазія перетворювала круговерть невагомих сніжинок на запальний танок маленьких фей, замерзлий кущ ліщини на людяний замок, а звичайнісіньку сільського дворняжку на хижого вовка, що полює за Червоною Шапочкою. Навіть у завиванні вітру вчувалися чаклунські закляття невидимих магів. В такі дні Віра могла гуляти Підгайцями та його околицями до вечірніх сутінків, за що потім отримувала добрячого прочухана від мами, бо приходила додому схожою на крижану бурульку.

Особливе місце в серці дівчинки займав Святвечір з усіма його традиціями та звичаями. Спершу, як ще була маленькою, то разом з братами дружно прикрашали красуню-ялинку, привезену батьком з лісу. Потім, коли трішки підросла, стала крутитися біля мами й бабусі на кухні. Дорослі жінки готували традиційних дванадцять страв до вечері, а юна Вірця як могла допомагала їм і водночас уважно запам’ятовувала кулінарні хитромудрощі, що передавалися від матері до дочки в їхній родині ще з прадавніх часів. Згодом жінка поділилася всіма почутими секретами вже зі своїми любимими донечками.

Дівчата виявилися достойними ученицями і тепер могли дати собі раду без її підказок та вказівок. Поки жінка шукала пристойну одежину для колишнього благовірного, що вдоволено плюскався у ванній, вони прудко підготували все необхідне для вечері. Перш чим сісти до столу Вірця, як господиня дому, проказала молитву до Всевишнього. Потім роздала кожному по окрайцеві хліба та зубчику часнику. Як годиться побажала всім міцного здоров’я, безмежного щастя, божого благословення і веселих свят.

– Воно б годилося за ці свята й випити трохи, – подав голос Мирон, коли вона закінчила говорити.

– У нашій родині в цей день не вживають алкоголю – обірвала його жінка.

Чоловік з кислою мармизою мовчки дожував свій хліб з часником. Не змінився невдоволений вираз на його обличчі й коли на стіл поставили кутю з медом, вареники приправлені соняшниковою олією, грибну юшку й маринований оселедець. На варену квасолю, печену картоплю та квашену капусту дивився з неприхованою відразою, а пончики, начинені вишнями, запивав узваром так неохоче ніби нічого більш огиднішого ніколи до рота не брав. При цьому на протязі всієї вечері Мирон раз у раз роздратовано зиркав на дружину, однак від критичних зауважень та протестів в її адресу все ж якось зумів стриматися. Зате коли поставали з-за столу його наче прорвало.

– Бачу, ти тут і досі живеш наче в минулому столітті, – сердито пробуркотів чоловік. – Всі ці недолугі правила, звичаї, заборони. Збожеволіти можна від них.

– У тебе забула поспитатися, – різко відрізала йому Вірця. – Мій дім, як хочу так і живу.

– А колись і я тут мешкав.

– Ото ж бо що колись.

– Це легко виправити.

– Що ти маєш на увазі? – запитала жінка у якої серце тривожно тьохнуло в передчутті майбутніх неприємностей.

– Я хочу повернутися в цей дім.

– Ти геть збожеволів?!? – у Вірці очі полізли на лоба від почутого.

– Аж ніяк, – чоловік всміхнувся і вона так і не змогла визначити що у цій гримасі було більше зловтіхи чи самовдоволення. – Я все ще й досі твій законний чоловік. Тут живуть мої доньки, від яких я ніколи не відмовлявся. То чому ж мені возз’єднатися з вами всім в одну дружну, люблячу сімейку.

– Кепкуєш? Тебе не було з нами стільки часу. Понад десять років ми самі давали собі раду з життєвими негараздами, долали безгрошів’я, справлялися з буденними труднощами. А тепер ти з’явився незвідано звідки і ось так просто хочеш повернути все як було колись? Дзуськи. Забуть навіть думати про такі нісенітниці. Завтра, першим же маршрутним рейсом забирайся звідси, і щоб мої очі тебе більше ніколи не бачили. Шукай своє щастя деінде, а не тут.

– Ти знаєш де я був, тож не смій мене звинувачувати. Я не винуватий що так все склалося.

– Звісно не винуватий. То сусіди посадили у нас на городі коноплю, а потім продавали її наркоманам.

– То була одна велика помилкам юності. До речі частину вторгованих грошей я віддавав тобі на сім’ю і дітей.

Від такого нахабства Мирона у Вірці аж подих перехопило. Вона, як не напружувала свою пам'ять, та так і не змогла пригадати хоч одного випадку, щоб безпутній чоловік фінансово допомагав вести їй домашнє господарство. Коли вони побралися він ще навчався на останньому курсі університету. Вся студентська стипендія йшла на те щоб винаймати йому квартиру в місті. Потім були тривалі пошуки роботи, які врешті-решт закінчилися повною невдачею, бо будь-якою справою новоспечений фінансист гидував займатися, а високооплачуване, престижне місце в банку йому чомусь ніхто не пропонував. Коли ж батькам набридло підтримувати їхню сім’ю не придумав нічого кращого як зайнятися вирощуванням та розповсюдженням наркотиків. Грошей, що заробив на цьому брудному бізнесі, жінка ніколи не бачила і на що він їх витрачав навіть гадки не мала.

Доки Сеньйора Вероніка шукала підходящі епітети для того щоб висловити своє обурення Мирон продовжив:

– До речі, а чому ти все вирішуєш за наших доньок? Вони вже дорослі дівчата і мають повне право висловити свою особисту думку. Тільки нагадаю, що всі ці роки я не розважався на заморських курортах, а сидів у в’язниці де життя було не з медом. Коли ж звільнився був змушений переховуватися, щоб не наражати всіх вас на смертельну небезпеку. Ви просто не можете собі уявити, які серйозні люди мене переслідували, і скільки лиха б могли наробити всім вам, якби я відразу повернувся додому. Та тепер хвилюватися нічого, всі проблеми вирішені і мені ніщо не заважає залишитися тут.