Читати книгу - "Добра Порада, Роман Олійник (Argonayt)"

Приміщення розташований на околиці села Підгайці його жителі називали по різному. Офіційно, над входом в приземкувату цегляну споруду, збудовану ще за часів панування австрійського цісаря, була причеплена велика вивіска з написом «Піцерія». Однак поважні ґазди зазвичай говорили що ідуть в корчму на келишок горілки, або бокал пива, а чимало жіноцтва, які потім шпетили тих самих ґаздів, що поверталися звідтам додому хисткою ходою, гнівно докоряли – знову халамиднику налигався у цьому клятому генделику. Незважаючи на таке різноманіття найменувань в піцерію навідувалися всі підгайчани, від маленького школярика до старезного пенсіонера, бо там можна було не лише посмакувати славнозвісною італійською стравою, але й поласувати шоколадним морозивом і медовими пундиками, вгамувати спрагу прохолодним квасом, і навіть купити духмяного свіжоспеченого хліба якого не знайдеш в сільській крамниці.

Власницею піцерії була така собі сеньйора Вероніка. Насправді раніше її звали Віра і походила вона зі славного роду Тернинка. Майже десять років жінка прогарувала на заробітках, закордоном, а коли повернулася в рідне село то всім знайомим розказувала, що доглядала там «сеньйору Вероніку». Правда це була чи ні підгайці могли лишень здогадуватися, та невдовзі, під впливом цих розповідей, якийсь сільський гострослів придумав для заробітчанки іронічне прізвисько – Сеньйора Вероніка. Прізвисько людям неабияк сподобалося тож незабаром воно міцно приклеїлося до жінки. Вона й сама не заперечувала та радо на нього відгукувалася, бо все ж таки нове ім’я звучало значно милозвучніше ніж колишнє – Вірця.

Чим би там не займалася Вірця в країні, що на географічні карті своїми обрисами нагадує жіночий чобіток, та додому вона приїхала не тільки з кругленькою сумою зароблених євро в гаманці, але й з наполеонівськими планами на майбутнє в голові. Головною серед цих грандіозних ідей було відкриття в Підгайцях піцерії. В селі до такого задуму Сеньйори Вероніки поставилися неоднозначно. Більшість зі скепсисом, бо звідки ж у жінки з’являться покупці, якщо майже кожна ґаздиня тепер й сама вміє пекти піцу, а грошей інколи не вистачає на найнеобхідніше. Інші поблажливо кивали головами, мовляв нехай спробує, можливо щось і вдасться, а якщо і ні то все таки краще так чим даремно тринькати зароблену копійчину на всілякі непотрібні витребеньки. Знайшлися й такі що взялися їй допомагати. Головним чином це були близькі родичі та вірні друзі Вірці. З їхньою підтримкою і дякуючи природній кмітливості та впертій наполегливості жінці врешті-решт вдалося здійснити задумане.

Для свого дітища вона вибрала занедбану колгоспну майстерню, що самотньо бовваніла на околиці села. Звідси було рукою подати до автотраси державного значення по якій часто та регулярно проносилися численні ваговози далекобійників. Закличні вогники закладу мали, як на те дуже сподівалася жінка, привернути уваги водіїв і суттєво збільшити кількість клієнтів. Фундамент і стіни будівлі виявилися ще достатньо міцними для подальшого використання, а от прогнилий дах довелося повністю замінити. З внутрішнім інтер’єром приміщення Вірця особливо не морочила собі голови, просто взяла і відтворила з пам’яті обстановку саме тої піцерії яку частенько відвідувала в далекому Мілані. В кінцевому результаті все вийшло напрочуд гарно, затишно, комфортно і найголовніше – душевно.

Вести самотужки такий бізнес було нелегко, та Сеньйора Вероніка мала дві вірні помічниці – свої доньки. Обидві підліткового віку з готовністю відгукувалися на будь-яке прохання мами. Старша Софія проявила себе як неперевершений кондитер, її випічка розліталася між покупцями з блискавичною швидкістю. Молодша ж Дарина віддавала перевагу напоям. Дівчина завиграшки вміла задовільнити смаки будь-якого вибагливого кавомана, а коктейлі готувала такі, що скуштувати їх приїздила молодь не тільки з усіх навколишніх сіл, а навіть і з самого райцентру. Власниця ж незмінно займалася коронною стравою – піцою, особливий рецепт якої дізналася від своєї італійської сеньйори і неперевершений смак якої гідно оцінили всі господині села.

Та як би бойовому жіноцтву не вдавалося успішно справлятися з усіма побутовими клопотами, однак без міцних чоловічих рук було складно обійтися. Тільки де їх взяти? Свого офіційного чоловіка Мирона Вірця не бачила вже Бог знає скільки часу. Востаннє це було на судовому засіданні, на якому її благовірний отримав чималий термін ув’язнення за вирощування і розповсюдження коноплі та макової соломки. Саме на оплату адвоката та інші судові витрати й пішли всі заощадження їхньої сім’ї. Більше того – довелося ще й позичити солідну суму грошей в рідних та друзів. Щоб розплатитися з захмарними боргами жінка була вимушена залишити дітей на стареньку бабусю, а сама їхати за кордон, на заробітки. Благовірний же вийшовши на волю з буцегарні зник у невідомому напрямку, навіть не зволивши провідати власних донечок. Про законну дружину він вочевидь давно вже забув.

Звісно при нагальній потребі можна було звернутися до старших братів, ті ніколи не відмовляли улюбленій сестричці, але ж у них власні родини і надокучати їм жінка наважувалася тільки у крайньому випадку. Зазвичай піцерії вистачало тої допомоги, яку їм повсякчас надавав сусід Василь. Він хоч і кульгав все життя на праву ногу, однак фізичної сили мав здавалося на двох і ніколи не цурався важкої праці. Вірця приятелювала з цим чоловіком віддавна, адже мешкали вони на одній вулиці, навчалися в одному класі, розважалися колись в одній молодіжній компанії.

В юності Василь здавалося навіть був захоплений нею, хоча ніколи й словом не обмовився про свої уподобання. Та вона напевне б нічого й не почула тоді, адже була по вуха закохана в Мирона. Той уособлював для дівчини еталон чоловічої краси. Високий, статний, з пронизливо-блакитними очима й смолисто-чорною чуприною на голові. Вмів говорити вишукані компліменти, знав безліч веселих анекдотів, користувався повагою у хлопців і увагою всіх сільських дівчат. Хіба таким вродливим леґінем можна було не спокуситися? І Вірця спокусилася та все-таки зуміла стати його дружиною, а кульгавий Вася так і залишався лише хорошим другом. І тільки останнім часом у жінки з’явилася підозра, що вона для нього щось більше чим звичайна односельчанка та добра приятелька.