Читати книгу - "Добра Порада, Роман Олійник (Argonayt)"

– Ма, а ми що, нині теж будемо готувати повне меню? – запитання доньки долинуло до вух Вірці, коли вона чепурилася перед дзеркалом у своїй спальні.

– Авжеж Софіє, – відповіла жінка підводячи олівцем брови.

– Навіщо? Сьогодні ж Святвечір, а завтра Різдво. Хто в такі дні буде ходити в піцерію? Всі ж нормальні люди святкують вдома, в колі своєї родини.

– Не у всіх ці родини є, – взялася пояснювати доньці свою позицію власниця піцерії. – Та й автострада, як бачиш не пустує. Хтось та все таки загляне до нас щоб заморити черв’ячка та промочити горло.

– Але ми ж не будемо відкриті до пізньої години що завжди?

– Звісно ж ні. Закриємося як тільки-но на небі зійде перша зірка. Дочекаємося з райцентру Дарину і відразу сядемо вечеряти.

– Тоді не будемо даремно гаяти часу, – промовила дівчина накидаючи теплого кожушка на плечі.

Досвідчена Вірця мала рацію коли говорила, що навіть у такий день їхній заклад не оминуть клієнти. Не встигли вони дійти до піцерії як побачили біля входу в приміщення згорблену постать. Навіть на відстані обидві впізнала першого відвідувача. Звісно ж це був старий Стефко, їхній незмінний завсідник. Дідуган стояв спершись на саморобного костура і байдужим поглядом проводжав автомобілі, що швидко проносилися по автостраді.

– Дай Боже щастя, діду Стефко! – чемно привіталися Вірця. – Як ся маєте?

– І тобі доброго здоров’ячка! – глухо пробубнів старий повернувши до них своє помережене зморшками обличчя. – Та як себе може почувати такий трухлявий пеньок як я? Як то кажуть люди – аби не гірше.

– То заходьте в середину, – Вірця гостинно відкрила двері піцерії. – Тут все таки тепліше чим надворі. Що будете брати?

– А налий мені чарку доброї горілки, – попрохав чоловік потираючи захолоні руки.

– Діду, з самого ранку та ще й в такий день і відразу похмелятися, – не стрималася від докірливого зауваження гостра, мов той перець чилі, на язик Софія.

– Не діймай діда своїм моралізаторством, – різко обірвала доньку жінка – Хіба не знаєш що клієнт завжди правий? Краще налий йому, що просить і зроби канапку на закуску.

Софія ображено насупилася і мовчки взялася виконувати наказ матері. А та не стала пояснювати дівчині свою грубість. Зробить це пізніше. Хоча що тут особливо пояснювати, донька ж не маленька і мала б давно вже збагнути ситуацію. Добре ж знає яке тепер життя у старого. Поки був молодий та сильний то всі його любили і до нього тягнулися. А тепер бач, діти підросли, чкурнули кудись світ за очі і про батька геть забули. А він ще приндився мов той півень поки була жива дружина, а коли її не стало то щось наче надломилося в дідові. Почав вчащати до піцерії. І не та що б надто багато пив, радше навідувався сюди для того щоб трохи посидіти, побалакати зі знайомим односельчанином, почути від них якусь свіжу новину, або разом пригадати щось з далекої минувшини.

Поки Сеньйора Вероніка підготовлювала інгредієнти для майбутньої піци старий вже встиг спорожнити свій стакан і тепер з незворушним видом дожовував канапку. Побачивши жінку Стефко обтер об рукав порепаної куфайки губи і ніяково потупивши очі басом прогудів:

– Той во, запиши це все на мій рахунок. З пенсії неодмінно розплачуся з боргом.

– Не треба, – відповіла жінка. – Сьогодні такий день. Нехай це буде за рахунок закладу.

– Тоді якщо можна повтори, будь ласка, – сірі очиці старого іронічно зблиснули з-під кущастих брів.

Вірця зробила знак доньці і повернулася на кухню. За якусь мить Софія була вже біля неї щоб з неприхованим сарказмом прокоментувати:

– Ма, з такою благодійністю ми незабаром підемо з торбами.

– Не збідніємо, – відрізала Вірця однак на цей раз вирішила пояснити дівчині мотиви свого вчинку. – Це не благодійність, а віддяка. Коли я від’їжджала на заробітки, то дід Стефко був одним з тих хто позичив мені гроші на дорогу. І потім не ремствував, а мовчки чекав тривалий час на їхнє повернення. Тож це виходить не він у мене в боргу, а я у нього.

Софія присоромлено шмигнула носом і з якимось винуватим тоном запропонувала:

– То може я дідові ще кави зроби? Нещодавно новий сорт арабіки роздобула.

– Звісно зроби. І додай кілька пиріжків з маком, що ти вчора спекла.

Незабаром ніздрі Сеньйори Вероніки залоскотав запах свіжозвареної кави. Спокушена його ароматом жінка і собі вирішила посмакувати цим божественним напитком. Нових клієнтів поки що не було і вона могла дозволити собі трохи побайдикувати. З філіжанкою духмяного напою Вірця примостилася за столиком старого. Обличчя у діда Стефана, чи то від випитого алкоголю, а чи від гарячої кави, вже помітно розрум’янилося. Однак погляд у чоловіка був чистим, а у його мові не відчувалося й дрібки захмеління. Старий задеркувато розповідав Софії, що сперлася ліктями на шинквас, якусь веселу бувальщину.

Дослухати до кінця кумедну історію балакучого діда їм цього дня не судилося. Тихо скрипнули вхідні двері і в піцерію увійшов кульгавий Василь. Вигляд у чоловіка був дещо втомлений і неабияк щасливий водночас. За поясом у нього стирчала велика сокира, в руках він тримав ялинку. Побачивши вічнозелене деревце Софія радісно сплеснула руками і схопившись зі свого місця поспішила до гостя захоплено щебечучи: