Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Гуляш із турула 📚 - Українською

Читати книгу - "Гуляш із турула"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гуляш із турула" автора Кшиштоф Варга. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:
Синдбада стала варена яловичина і півлітровий графин вина. З діалогу персонажів пізніше дізнаємося, що це власне Синдбад — другий чоловік жінки кельнера. І вона, чи з невпевненості його почуттів, чи з розчарування у своєму коханні, — кинулась у ріку. І це не єдина жінка, що наклала на себе руки через Синдбада. На його совісті також продавщиця квітів (викинулась із вікна) і, хтозна, можливо, й багато інших жінок, бо ж у прагненні жити Синдбад збуває їм свій потяг до смерті. Наче поліцай-регулювальник на перехресті вулиць життя, він вказує на дорогу, яка веде в нікуди. Справжній енергетичний вампір, що висмоктує з їхніх сердець і розуму поживу для свого існування, немов мозок з телячої кістки. Така собі гра в безсмертя на фоні похоронних декорацій. У любовних походеньках Синдбад вгамовує свій weltschmerz[15], а в споживанні їжі отримує короткочасне вгамування голоду на почуття. У постійних мандрах він втікає від власної смерті. Синдбад не любить «теперішніх часів» і живе виключно спогадами з минулого, однак при цьому ніяк не може з ними змиритись. Сентиментальні спогади про ті давні часи, пригадування жінок, котрі його полишили і котрих він покинув, котрі втопились, викинулися з вікна, котрих собі взяли не мужчини, а черви, — все це ніщо інше, як тільки щеплення проти смерті: у свідомість уводиться невеликою дозою вірус смерті, щоб могла виробитись опірність проти справжньої смерті.

Не люблю їстівних каштанів, волію краще рейтеше[16] з каштановою начинкою. Кожен повинен мати свою будку із рейтеше, до якої залюбки можна навідатися, тоді життя набирає більшої упорядкованості, бо зникає потреба метатись у пошуках тієї єдиної, в життя приходить спокій. Моя будка стоїть біля кінцевої зупинки автобуса № 21 на вершечку Швабської гори, але, якщо мені не хочеться їхати аж так далеко, то я навідуюсь у кіоск «Тітки Роужі» біля вокзалу «Південний» у Будині. Тут рейтеше — рулети з фруктовою, сирною або каштановою начинкою — завжди гарячі, щойно з печі, присипані цукровою пудрою, в тонкому пергаментоподібному листковому тісті, що ламається від найніжнішого надкушування.

Переїдання — це щеплення проти смутку. Отже, угорський смуток вгамовується саме в корчмі, де, однак, у результаті обжирання людина впадає в ще більшу меланхолію. Таку, як у корчмі «Рейтішош» (означає «беркут»; і чому не «турул»?). «Рейтішош» знайти непросто, він ховається біля залізничних колій неподалік вокзалу «Келенфюлд» в ХІ районі. Це найпотворніший і найбільш занедбаний вокзал у Будапешті. За місцевою вокзальною ієрархією на четвертій позиції після «Келеті», «Нюґаті» і «Дейлі». Уся площа Етеле, на якій стоїть вокзал, нагадує захолусний транспортний пункт для пересадки пасажирів десь у Варшаві або деінде. Тут знаходиться кінцева зупинка трамваїв, де водночас починаються і закінчуються дев’ятнадцятий і сорок дев’ятий маршрути. Також тут велика кінцева автобусна зупинка, з якої щомиті відправляються автобуси швидкого червоного маршруту номер сім і номер сто сімдесят три в напрямку до центру, а ще — стоянка таксі. Тут же і вокзальний притон «Решті кочма», де чекають не на потяг, а щоб минув час, якого чомусь забагато і з яким не ясно, що робити. До «Решті кочма» час від часу навідується поліційний патруль і перевіряє тутешніх алкоголіків, що тупим поглядом зависли над порожньою чаркою з-під паленки. Завдяки цьому протягом хвилини тут бодай щось відбувається, принаймні якась видимість зміни, але й вона минається. Час продовжує тривати, і навіть стогін гальмування потягів тут не чути.

Щоб добратись до «Рейтішоша», треба пройтись довжелезним підземним переходом від Етеле тейр на другий бік колій; точнісінько так має виглядати тунель, у котрий ми нібито потрапляємо після смерті: довгий, низький, сліпучо білий. Цей тунель, проте, брудно-жовтий, тут тхне розлитим пивом, залізничними мастилами і пересмаженими фастфудами з будок, що втиснулись у стіни біля входу на Етеле тейр. Коли виходиш із тунелю і крокуєш у напрямку життя, відразу треба зійти направо, піднятися сходами і йти трохи прямо, аж до шлаґбаума. Далі дорога легкою дугою викривлюється наліво, і вже на підході до необштукатуреного будинку з посірілої від часу цегли (багато років тому, певно, червоної) мерехтить зелена неонова реклама пива «Боршоді» — «Пінистий бік життя». Піниться тут піна ілюзій, у будинку з порепаними вивісками, прибитими над входом ще десь у шістдесятих роках або сімдесятих. Відтоді вони вказують мандрівникам і паломникам, котрі шукають ілюзії задоволення, дорогу до мекки спасенних тушкованих та смажених м’ясив. Тут є: пюркюльти з потрухів, із свинячих варених ніжок, з яловичини; свинячі печінки зі шпинатом; паніровані котлети, присипані твердим сиром; гуляш із квасолі; маринований гострий перець; свіжа капуста; мариновані огірки, — ох! — моя невідворотна печія після відвідин «Рейтішоша». Тоді стравохід пече, і цей вогненний стовп, — що входить через гортань, палає грудною кліткою вниз по стравоходу, аж до заднього проходу, — ніяк не загасити, навіть содовою шипучкою. Цього тягаря також не вдасться позбутись навіть трьома чарками «Унікуму». На плечі сідає велетенський птах і своїми крилами загортає тебе в сон, що не приносить жодного полегшення і відпочинку. Після вечері тягар чревоугодництва сідає не тільки на печінку, але й на душу. До речі, не згадавши цього слова на «д», говорити про угорців було б дуже непросто. Що б там не було, я повернусь до «Рейтішоша», бо повертаюсь до місць, позначених моїми печіями, післявечірнім сумом, гастрономічною меланхолією.

У «Рейтішоші» десь уже під вечір доволі проблематично знайти вільний столик, інколи доводиться чекати і півгодини, аж поки місця звільнять тутешні дядьки, котрим добре під п’ятдесятку і котрі намагаються закадрити язикатих дівуль-підлітків, що добре вивчили англійські факи, але, безперечно, найкраще послуговуються таки рідним угорським матом. За той час можуть нарешті почати підніматись із крісел тяжкі квадратоподібні пацани в чорних шкірянках, із золотими ланцюгами на бичачих шиях. Виходячи з корчми, на прощання вони цілуються з кельнером, але не з п’яної великодушності, а нормально, як прийнято серед мужчин на Півдні: двічі в щоки. Просто до «Рейтішоша» вітрами занесло цю традицію з Балкан.

Угорська душа — це головна причина всіх нещасть, а всезагальна національна «душ-ність» якраз проявляється саме в їжі. Угорщина — «душна» країна. Мала і рівнинна, по колу оточена горами сусідніх держав. До того ж, горами, що були колись угорськими, і угорці ніколи не змиряться з їх утратою. У минулому були Карпати, сьогодні залишилась тільки гора Кейкеш у напрямку до Еґера — найвища точка Угорщини (1014 метрів). На неї можна спокійно виїхати машиною, тільки треба заплатити за стоянку на самій вершині. Таке розташування країни

1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуляш із турула», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гуляш із турула"