Читати книгу - "Забудь-річка"

Це виглядало не надто надійно, тому Уляна не наважилася сідати до салону, а просто відкрила дверцята і взялася розповідати доньці, як їм пощастило, що серед ночі знайшовся дядько, який все так швидко зробив — не те, що буває, коли руки з одного місця ростуть. На радощах навіть відламала собі шматок маминої сирної паски, що, як завжди, була неперевершеною. Вона не відзначила, скільки минуло часу, як заспівав телефон. «Мама?» — промайнуло в голові і одразу виникла ідея збрехати, що не може розмовляти за кермом, і що передзвонить. Але номер був незнайомий.

— Слухаю!

— У вас запаска єсть? — суворо запитав чоловічий голос.

— Є, а що? — не зрозуміла вона.

— Харашо, — сказав голос і від’єднався.

Уляна подивися на телефон і лише тепер зметикувала, хто це міг бути.

В очікуванні проминуло ще понад півгодини. Дорога вже зовсім спустіла, коли на обрії з’явилися вогники зустрічної машини. Наблизившись, вона стишила хід, а потім несподівано розвернулася через обидві смуги і зупинилася біла Уляниного «Ланоса». Двері відчинилися, і з салону вийшов він, сьогоднішній рятівник. Видобув колеса з багажника і поклав їх на землю:

— Одне зробили, а вторе геть розбите. Мабуть, на яму наїхали. Запаску поставлю.

І тоді Уляна остаточно переконалася чий то був дзвоник.

— Дякую, — сказала вона.

А він уже знов порався біля домкратів. Слава Богу, Уляна згадала, що запаска у багажнику на дні, і поки він займався переднім колесом, розвантажила решту сумок, щоб звільнити доступ.

Побачивши це, чоловік задоволено гмикнув, видобув запаску і на її місце акуратно припасував розтрощене колесо. А Уляна по одній повернула сумки на місце.

Нарешті справу було закінчено. Рятівник склав домкрат і поклав його до багажника.

— У вас водички не буде? Руки помить.

— Буде, звісно, буде, — одразу заметушилася Уляна. Добре, що воду, яку брали на цвинтар, всю не використали, бо умивання там було суто ритуальним. Мило знайшлося тут-таки.

Уляна зливала на руки, а він милив їх, і ще раз змивав, і знову милив. Вона очей не могла відірвати від цих рук, жилавих і трохи сухуватих, але зладнаних міцно та надійно. Потім подала рушника, якого завбачливо видобула з бардачка.

— Спасибі, — сказав він, витираючись.

— Це я вам дякую, — Уляна зробила рух до салону, де лежала її сумочка. — Скільки…

Він подивився на неї так, що язик просто задерев’янів.

— Я ж не сервіс. Я ж просто чело… тобто людина. А люди повинні допомагати друг другу.

— Ну а бензин? Монтаж? Хоч повернути…

Він посміхнувся, і обличчя раптом втратило свою сухість:

— Я непогано заробляю. І можу собі позволить.

Уляна посміхнулася назустріч:

— Це тому що моряк?

І тут він вже відверто засміявся:

— Уляночка, моряки зараз такі люди, шо сначала будуть пів дня заключать контракт на спасательні роботи і без цього пальцем не пошевелят.

— Контракт на рятувальні роботи?

— Конєшно. А ви як думали? Бізнес.

Вона розгубилася, звісно, не від несподіваного прагматизму буцімто романтичної морської професії, а від того, що ще не зустрічала у своєму житті випадків такої щирої та безкорисливої допомоги.

— Ну, може, я чимось зможу вам віддячити? Наприклад, у якійсь судовій справі. Я юрист і, кажуть, непоганий.

— Юрист? — він несподівано зацікавлено звів брову. — А це уже інтересно. То єсть цікаво. У мене тут проблемка з наніматєлєм.

— Тоді запишіть мій телефон, — Уляна зраділа, що зможе чимось віддячити цьому доброму генію.

— У мене єсть ваш телефон, — знову посміхнувся він. — Ну, щасливого путі. Акуратно їдьте, бо запаски нема.

— Дякую, — сказала вона і раптом зрозуміла, що навіть не знає, як його звати. — Пробачте, а як ваше ім’я? — запитала практично вже у спину.

— Степан, — відповів він, зупинившись. — Степан Шагута.

* * *

— Шагута? Степан?

Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польському мундурі. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно допоміг собі плечем, проте обернувся на мить, щоб буркнути «перепрошую», і цієї миті вистачило, щоб бути упізнаним.

Почувши власне ім’я, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:

— Святко?

Святослав, безперечно, значно більше скидався на себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі старими-добрими гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби слугувати учням зразком для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.

Давні приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволення мешканців Бережан, які мусили тулитися до стін, обминаючи нестриманих у проявах старої гімназійної приязні молодиків.

Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так зайнято транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим виходити на проїжджу частину попри те, що лад у містечку істотно покоригували совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що з’явилися слідом у жовтні. Сірі люди, — так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу галичани, — а з ними і червоноармійці нахабно простували дорогами, неохоче відступаючи хіба під дією добірних матюгів з кабіни вантажівки чи салону якогось з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а трапивши на жваву ділянку, намагалися якнайшвидше її проминути.

Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:

— Мундуж польський?

— А... — махнув рукою той. — Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортували — українців на один рахунок, а поляків — на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину — до Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уневиннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?

— Та так, — розвів руками Святослав. — Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся... Точніше втік. — Він щиро засміявся.

— Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй...

— А чого ми на дорозі стоїмо? — спохопився раптом Ліщинський. — У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?

— Ще гірше.

— То я пригощу?