Читати книгу - "Казки на ніч"

— Так неможна! Так робити неможна, — повторював Чі. — Так з людьми не роблять.

Історія Чі була схожа на історії сотень чи тисяч тодішніх біженців. Розпродавши вдома все, що можна, він на літаку дістався до Росії. Ніби до Ростова. Далі місцеві «пастухи» (ті, хто переправляє мігрантів) за гроші перекинули його і ще кількох таких в Україну.

Кілька днів Чі сидів з купою інших нелегалів в однокімнатній квартирі із зачиненими вікнами на околиці Харкова. Їм було заборонено не те що виходити на вулицю, а й відчиняти кватирку та голосно розмовляти.

«Пастухи» чекали, щоб зібралося якомога більше людей, «бо вам так дешевше буде». Та навіть у «дешевше» Чі ледь вкладався.

І ось вночі приїхала вантажівка. З нелегалів зібрали гроші, запхали туди і повезли. Везли довго. Як ходили в туалет і що їли, не буду розповідати, то окрема тема. Нарешті вантажівка спинилася. Надворі була ніч. «Пастух» відчинив двері і попросив тихенько вилазити.

— Ми в Польщі, - сказав чолов’яга. — Сидіть на землі, доки ми не від’їдемо, щоб не привертати уваги, а потім невеличкими групами прямуйте он туди, до лінії електропередач.

Вантажівка поїхала. А Чі з іншими побрели… просто в напрямку прикордонного загону.

Аби не наражатися на неприємності, провідники тупо кинули людей, забравши гроші. І ось тепер на Чі чекала депортація. Грошей на другу спробу в нього вже не було, а значить, мрія на краще життя відкладалася чи не на завжди.

— So do not! So do not! — повторював Чі.

І я не знав і досі не знаю, що на це можна сказати. Кинути все і тікати страшно. Ніколи не думав, що через п’ятнадцять років побачу, як зі своїх осель на Донбасі, кидаючи все, тікають мої співвітчизники.

Старий Гобі

— Привіт, Руслане, знов прийшов?

Коли мені погано або я не можу розібратися в якійсь ситуації, я завжди розмовляю зі старим Гобі.

Старий Гобі був етнічним мадяром, жив у румуномовному Солотвиному на терені України, пишався з того, що в Закарпатті живуть за своїм часом, а не за київським, і тим більше не за московським. Ще за совка він об’їздив на фурі півсвіту. Був навіть у пустелі Гобі, за що й отримав прізвисько. На старості ловив руками голавликів та маренок у Тисі, любив випити і зварити справжню нічну уху.

А потім помер. Здавалося, він, як і гори, і Тиса, буде жити вічно. Однак вічного не бува нічого. Навіть миру в країні.

Другий місяць наші вояки намагаються звільнити те, що купа озброєних східним сусідом імбецилів планомірно перетворює на випалену пустелю. Другий місяць гинуть найкращі сини батьківщини. Весь цей час усі мої друзі, кого не візьми, або збирають гроші для військових, або бігають після роботи доглядати поранених.

Дійшло до того, що навіть музиканти, замість писати музику, шукають виробників броніків, тестять пластини і виготовляють захист для солдатів, гарантуючи клас захисту власним ім’ям!

І в цей же самий момент у Раді й далі сидять ті самі пики, які півроку тому валували, що всіх нас майданутих треба вивезти в Биковню і зробити те, що колись уже робили.

Представники генерального штабу «з поволокою у погляді» спокійно розказують, що оце все що вони, то хароше, а все, що волонтери, то біда. А в цей час розстрілюють понад п’ятдесят пацанів із «градів», які пропустили через дірявий кордон.

Фактично, вся сволота, яка на півроку принишкла, знову повилазила і повсідалася на владні крісла. І досі певну посаду можна купити за гроші, а до всього іменем Майдану віджати шось красіве і цінне в того, хто не встиг розібратися в політичній кон’юнктурі й вчасно перефарбуватися.

Саме в такі моменти, як зараз, я заплющую очі й думками лину до старого. Кремезний і сивий, у розхристаній сорочці, старих сіро-чорних штанах, босоніж, він, вічний учитель, сидить біля багаття на березі Тиси, підкидає у вогонь топляк і дивиться на воду.

— Біда, Гобі. — Я сідаю на нагріту вогнем каменюку поряд зі старим. За спинами у горах гримить і блискає. Перед нами клекоче і з кожною хвилиною піднімається все вище Тиса.

— Бачу, шо біда. — Старий Гобі повертає до мене свої вицвілі сиво-блакитні очі. — А як ти хтів? Якшо в горах дощ, то в долині завжди горе.

Ми мовчимо, я намагаюся осягнути те, що почув.

- І що робити? Тим, хто в долині?

— Жити. Жити, Руслане! Оно, дивися, зараз пішла вода. Риба вся, мабуть, бідкається, шо робити. Чи плисти далі за течією? Чи, навпаки, боротися? Чи, може, під каменюку забитися? Кожна рибка вирішує, як вчинити, бо жити треба зараз, а не завтра чи позавта, чи через тиждень, коли вода зійде і все затихне.

- І як же ж правильно вчинити?

— А хто його знає, як правильно? Це вже кожен сам вирішує. Головне — роби так, щоб ані самому, ані дітям, ані онукам не було за твої вчинки соромно.

— Дякую, старий.

— Приходь, завжди радий.

Я залишаю старго біля вогнища і повертаюся до реальності. Мені трохи легше.

Бембік

Коли я побачив його вперше, йому було десь місяців п’ять. Смішний, з велетенськими вухами і на тонких ніжках, він підійшов звідкілясь ззаду, тицьнувся вологим носом у руку і відразу ж її лизнув.

— О, Бембік прийшов, — сказав мені провідник. — Відчуває, що ти свій, до чужих не йде.

Пізніше я дізнався, що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.

Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собою — коти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.

Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.

— Оно, магазин, — махнув чоловік рукою вздовж дороги. — Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.

Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другому — кафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.

— Дайте триста грамів печива, —